Одного разу душа, втомлена від земних труднощів, прийшла до Старого Мудреця й сказала:— Я більше не можу. У цьому житті все важко. Люди не розуміють, шлях туманний, а серце повне болю. Мудрець мовчки подивився на неї, узяв невеличке насіння і поклав у долоню.— Це ти, — сказав він. — І все, що тобі потрібно, уже є всередині.— Але ж я така маленька і безсила… — відповіла душа.— Подивися уважно, — усміхнувся Мудрець. — У цьому насінні спить дерево. Воно не питає, чому земля тверда чи чому дощі не приходять вчасно. Воно просто проростає, коли настає його час. І якщо йому темно — воно тягнеться до світла. Якщо боляче — укорінюється глибше. Душа замислилася.— То моя сила — не в тому, щоб уникати болю?— Ні, — відповів Мудрець. — Твоя сила — у тому, щоб пройти крізь нього і не втратити себе. Ти не маєш шукати силу назовні. Вона у твоєму подиху, у кожному рішенні підвестися після падіння, у здатності любити навіть тоді, коли болить. І тоді душа відчула тихий рух усередині — ніби щось тепле й сильне прокинулося. Вона зрозуміла: сила не приходить — вона згадується.🌸 Бо кожен із нас — це насіння Світла, що лише чекає моменту, щоб прорости.