Estadísticas de telegram channel - @socialvis

Як ми програмуємо себе, навіть цього не помічаючи 🧟‍♀Ми рідко звертаємо увагу на те, як говоримо про себе і своє життя. «Все погано». «Я нещаслива». «Я не можу». Звучить як звичайні фрази, сказані на емоціях. Але коли вони повторюються щодня, підсвідомість починає сприймати це як установку.І тоді життя ніби підтверджує те, у що ми вже повірили.Кожна крапка в таких фразах може стати знаком питання. Не «я не можу», а «що я хочу?». Не «я нещаслива», а «що робить мене щасливою?». Питання відкриває простір. Воно запускає рух.Але відповіді приходять не так, як ми очікуємо. Ти можеш довго говорити, що не любиш свою роботу, що вона виснажує і це «не твоє». А потім починаєш чесно питати себе: як мені стати щасливою? і раптом життя закриває ці двері. Звільнення, зміни, нестабільність. Болить. Страшно.Але іноді це не руйнування. Це перенаправлення. Не покарання, а поштовх знайти своє місце там, де буде не просто «треба», а «хочу».Ми не завжди контролюємо події. Але можемо обирати запит, з яким живемо. І питання тут просте: які фрази ти повторюєш про себе найчастіше? 💬

«Ваші бажання виконано»— Алло, доброго дня! Чи можу я поговорити з Богом?— Доброго дня! З’єдную.— Здрастуй, душе моя. Я уважно тебе слухаю.— Господи… я хочу, щоб Ти виконав мої бажання.— Звісно, дорогенька. Усе, що завгодно. Але спочатку я з’єднаю тебе з відділом уже виконаних бажань. Спробуй зрозуміти, які помилки ти допускала раніше.…Металевий голос у слухавці:«Зачекайте, будь ласка, зараз з’єднаємо з оператором відділу бажань»…— Вітаю вас. Що саме ви хотіли дізнатися?— Мене до вас направив Бог. Він сказав, що перш ніж загадувати нові бажання, варто послухати старі.— Зрозуміло. Хвилинку… Ага, знайшли. Усі бажання душі. Слухаєте?— Так, уважно.— Починаємо з останнього періоду:1. «Набридла ця робота!»(виконано: робота набридла)2. «Чоловік не звертає на мене уваги!»(виконано: не звертає)3. «Хоч би трохи грошей…»(виконано: грошей — трохи)4. «В мене зовсім немає подруги»(виконано: подруг немає)5. «Мені б хоч якусь квартиру…»(виконано: якусь. На останньому поверсі, дах тече)6. «Мені б хоч якусь маленьку машинку…»(виконано: стареньку і дуже маленьку)7. «Хоч би кудись поїхати…»(виконано: кудись, де потрібна робоча сила)8. «Ну чому мені ніхто не дарує квіти?»(виконано: не дарує)— Продовжувати? Тут ще приблизно на рік читання.— Ні-ні, я все зрозуміла! Перемкніть мене назад, будь ласка.— Господи, я все зрозуміла. Я почну стежити за своїми думками й емоціями. Я прошу Тебе допомогти мені усвідомити, що Ти завжди поруч і все виконуєш найкращий для мене чином 🫂

Про новий рік і відчуття 💫«Якось не відчувається, що почався новий рік…» почула я від близкої мені людини 😉😘Ця думка дуже відгукнулась мені, і я вирішила поділитися нею з Вами.Якщо чесно, я й сама спершу про це не замислювалась. А коли зупинилась і дозволила собі відчути, то зрозуміла: новий рік не буде відчутний, якщо для Вас це просто ще один рік у календарі,але якщо подивитися глибше це ж неймовірна можливість. Можливість жити:відчувати емоції,збирати спогади,отримувати досвід,мріяти й планувати,кохати й подорожувати,втрачати й знаходити,проходити випробуванняі відкриватись новим пригодам 🥹🥰Я неймовірно вдячна минулому року. І хочу запросити Вас щиро подякувати своєму. Навіть, якщо він був не таким, як Вам хотілося. Подумайте, який досвід Ви отримали, скільки знань і усвідомлень здобули, яких людей зустріли, а з ким довелося попрощатися.Подякуйте кожному етапу й кожній людині. І з цією вдячністю сміливо крокуйте в новий рік 🤍💭 А що відчуваєте Ви зараз — втрату, надію чи віру в новий, потужний рік?І ще одне питання: я планую створити карту бажань. Чи було б Вам цікаво зробити це разом? ✨

Чарівні королівства змінюються з віком 👑Нещодавно вирішила переглянути казку «Десяте королівство».У дитинстві я обожнювала цей серіал. Він здавався мені магічним порталом у світ пригод, де добро обов’язково перемагає, а всі герої знаходять себе.А зараз... я дивилась іншим поглядом.Сюжет той самий, герої ті самі — а відчуття зовсім інші.Бо тепер я бачу більше: більше жорсткості, більше драм, більше глибини у кожній сцені.І ось який інсайт я отримала —а що, як усе «погане», що трапляється в нашому житті, ми насправді притягуємо самі?⠀У дитинстві було легше не лише тому, що ми були безтурботними.А тому, що ми не зациклювались на негативі.Ми не аналізували, не перебільшували, не шукали приховані сенси.Ми жили моментом. Вірили в казки.⠀З віком ми навчилися боятись, обережно торкатись світу, ставити запитання "А раптом не вийде?" або "Чому зі мною знову так?".І з кожною новою думкою ми зменшували простір для дива.Але ось яка річ:Магія не зникає — вона просто ховається за нашими звичками думати про погане.✨Можливо, дорослість — це не про втрату казки,а про здатність знайти її навіть після розчарувань. ⠀🌙 А ти повертаєшся до історій з дитинства?

Шрам залишиться назавждиОдин учень був дуже запальний і нестриманий.Одного разу вчитель дав йому мішечок із цвяхами й сказав: щоразу, коли він не стримає свого гніву, нехай забиває один цвях у стовп огорожі.У перший день у стовпі з’явилося кілька десятків цвяхів.Наступного тижня учень уже навчився трохи стримувати себе, і щодня кількість забитих цвяхів зменшувалася. Він зрозумів: легше контролювати себе, ніж забивати цвяхи.Зрештою настав день, коли він жодного разу не втратив самовладання. Учень розповів про це своєму вчителю.Тоді вчитель сказав: тепер, кожного дня, коли ти стримав себе, витягуй зі стовпа по одному цвяху.Минав час. І от учень повідомив, що в стовпі не залишилось жодного цвяха.Тоді вчитель взяв його за руку, підвів до огорожі й сказав:— Ти добре впорався. Але бачиш, скільки дірок залишилось у стовпі? Він уже ніколи не буде таким, як раніше.Коли говориш людині щось зле, в її душі лишається такий самий шрам.І не важливо, скільки разів ти вибачишся — шрам залишиться назавжди.

Де живе тиша?Одна людина не витримувала шуму. Міський гомін, крики, вічне гомоніння — все це било по вухах, заважало думати. Вирішив: «Знайду місце, де зовсім тихо. Там і заспокоюсь».Пішов у село. Але й там — крик півнів, лай собак, мукання, розмови сусідів ввечері. Не те.Подався в ліс. Здавалося, ось вона, тиша. Але ні — шелест листя, пташиний свист, гудіння, тріск гілок, виття вітру. Ліс також дихав звуками.Він бродив, бродив, поки не натрапив на гору з глибокою печерою. «Нарешті!» — зрадів.Забрався в саме серце, сів на камінь, завмер.Тиша. Глуха, повна. Вздохнув було з полегшенням. І тут почув... Стук. Ритмічний, глухий. Тук-тук... А слідом — тихий рівний гул. Придивився. Стук — чіткіший. Гул — настійливіший.І зрозумів — це стукає його серце. Це гуде кров у венах. Звуки його власного тіла.Він встав і вийшов з печери. Зовні гуркотів ліс, співали птахи. І жодні звуки більше його не ранили. Він зрозумів: тікати-то він не від шуму — а від себе. Шукав зовні те, що можна знайти лише всередині.