Раніше не розумів нащо потрібна поезія, вона здавалась чимось таким несучасним та архаїчним, як опера (хоча напевно і тут помиляюсь). А тепер постарішав і час від часу гортаю «Антологію української поезії», очікуючи на отой «a-ha» момент, коли думаєш: отжеж, а я знаю про що ти, я теж це відчував-думав, але як же влучно-тонко-красиво подано.Наприклад, отак«Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі, календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись. Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі, і завжди різав обличчя, намагаючись поголитись.»або простіше«Прийшов до мене чорт о другій ночі (Звичайний чорт, яким він завше є) І, в свіжий вірш свої втопивши очі, Спитав: «Твоє?»або без рими, майже як стендап«він посадив мене на найгірше місце те заповітне плацкартне бокове нижне місцеостаннього купе біля туалету що віщувало принаймні небанальну подорож «місця вказує провідник» - а з цим нічого не поробиш»Кльово про ці a-ha moments написано у Ростислава Семківа«Поезія — це завжди полювання на метафори, на згорнуті сувої сенсів, які враз осягаєш цілком, не вчитуючись у деталі… «вірш не повинен значити, а бути» – метафора веде не до повного тлумачення, а до миттєвого схоплення.»