Рідко перекладаю свої старі вірші, але сьогодні такий вечір, що перекладу.

Можеш хоч вити крізь зуби,
Хоч здерти обличчя своє –
Вона усередині тебе назавжди є.

Чорніша за морок, безплотна, неначе дим,
Вона повертається, коли сидиш один,
Коли розумієш, що в принципі ти – один,
У ліжках з коханими, серед людей в юрбі,
Коли не працюють молитви чи «ен-ел-пі»,
Усі мудрі книги, психологи, іншалла,
Увесь декаданс чи вуду, ваніль і треш.
Ти їв би наркотики, лиш би вона пішла,
Та з ними ще легше пролізти в тебе, авжеж.

Питання – та що це з тобою?
Та так… нічого.
Коли просинаєшся знову від жахів нічних
І думаєш – люди придумали собі бога,
Щоб тільки вона, вона не прийшла по них.

А друг тобі скаже – ти просто втомився, бро,
А лікар підкаже – понижений гемоглобін,
А ти відчуваєш щомиті, як під ребром
Зростає холодна безодня з твоїх глибин.

На нагородженні Гремі, в інтимну мить,
В темнім підвалі, у світлі софітів сцен –
Носиш в собі – і як її не назвіть,
Ту, що не має вимірів та імен.

І тільки лиш зрідка ховається –
Як жива –
Коли лице моє поруч твого лиця,
І дихання твоє священне відігріва
Холод в мені,
що не може
зігрітися.

2012

#skladno