Розмова закінчилась три дні тому. Але не для мене. Я рокручувала факти, ятрила собі душу, знову і знову відчуваючи як розпадаюсь на шматки, які тільки того понеділка трохи склала до купи. Невже ніколи я не стану знову цільною? Невже ніколи вже не матиму я легкості? Підійшовши додому, я сама виштовхнула себе в іншу сторону від вхідних дверей. Відчувала наче сама взяла себе «за шкірки» і десь тягну. Дотягла до озера з якого вітер зробив море. Качулі плавають в тих хвилях як серфери. Поруч з ними плавав голенький дідусик, але то вже інша історія. Я привіталась з качульками, затягнула капюшон поміцніше і дивилась як хвилі гойдають пташечок. Ті собі спокійненько балансують, обдумують свої пташині справи, неспішно потягуючись своїми помаранчевими ніжками.Вітер по-тихеньку видував того вже незначного чоловічка. Сподіваюсь, він задув його до качуль. Може ті навчать його мовчати і думати про свої власні справи. Щоб там не було, в моїй голові він більше не гість. Моя голова це для вітру та качунь-серферок. 🦆