Картографування української етнічної території в ХІХ столітті

У ХІХ столітті вчені поступово переходили від описів окремих регіонів до спроб визначити цілісний простір розселення українців. Для цього використовували дані про мову, говірки, побут, звичаї та чисельність населення.

Одним із перших таких узагальнень стала «Карта етнографічна Малоруси» Михайла Коссака, видана у Львові 1861 року.

У 1871 році з'явилася «Карта южно-русских наречий и говоров», підготовлена за вказівками Павла Чубинського та Костянтина Михальчука на основі лінгвістичних матеріалів, й накреслена Маржецьким.

Наступним кроком стала «Русь-Україна і Біла Русь: карта етнографічна» 1892 року. Її уклав Любомир Рожанський, а карту накреслив і підписав Мирон Кимакович. Вона спиралася на дослідження європейських науковців, але була укладена у Львові.

Кульмінацією картографування в ХІХ столітті стала «Народописна карта українсько-руського народу», яку Григорій Величко видав 1896 року Карта спиралася на етнографічні, мовні та статистичні матеріали й відповідала тогочасним науковим підходам.

Важливо, що на карті 1986 позначено й українські поселення далеко за межами основного етнічного масиву - зокрема на Далекому Сході, в «Краю Амурському».

Так наприкінці ХІХ століття український етнічний простір уже не просто описували - його самостійно досліджували, систематизували й наносили на карту.