Цікава і пізнавальна книжка вийшла у «Віваті» – дослідження Едуарда Андрющенка «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)». Хоча точніше було б назвати її «шпигунські ігри з Віктором Петровим», оскільки в більшості випадків правила гри для головного героя обирають його куратори. Петров (як і тисячі його сучасників) скоріше пристає на модель, що пропонується. Модель, як слід розуміти, не надто шляхетна – визнавати приналежність до вигаданих терористичних організацій, обмовляти колег, підтримувати своїми свідченнями та донесеннями макабричну дійсність, що пожирала цілком реальних громадян тієї країни. Книжка написана з енергійністю і пристрастю справжнього дослідника, який знайшов таки в архівах спецслужб справжнє сенсаційне свідчення і тепер поспішає донести його до читача. Матеріалу багато і він весь, ясна річ, заслуговує на оприлюднення, оскільки убивчо точно свідчить і про суспільство тодішнє, та й про нас теперішніх. Тож автор постійно удається до розгалудження своєї оповіді, виводячи на сторінки книжки щоразу нових сучасників Петрова. Іноді цей огром інформації починає заважати, крізь нього не завжди легко продертись, а втім головне все одно лишається очевидним – говорячи про українську культуру минулого століття, ми маємо справу з надзвичайно болючим і поламаним етичним простором, опиняючись у якому, просто не знаєш, де натрапиш на черговий розрив, чергову трагедію, черговий злочин. Втім, це не мало б відштовхувати від перечитування і перевідкривання. Скоріше навпаки – історії не потрібно боятись, історію потрібно знати. Тоді вона перестає лякати і починає чогось учити. Щонайменше вона щоразу нагадує нам, що за спрощеними підручниковими темами та означеннями на кшталт «Розстріляного відродження» чи «Хрущовської відлиги» стоять сотні складних, покручених, переплетених і неявних історій, біографій, доль та облич. Власне, облич, а не масок. Бо й епіграфом до книжки, про яку мовиться, стоять слова Віктора Петрова «Я хочу скинути з себе маску». Раджу і рекомендую.