Ми занадто довго жили в полоні ілюзій.

Ми росли на брутальному американському кіно 90-х і 00-х. Де справедливі, безкомпромісні і сміливі громадяни США мочили росіян, вʼєтнамців, іранців, німецьких терористів, роботів т-1000, хижаків, зірку смерті, рандомних повстанців - і загалом будь-яких інших ворогів цивілізованого демократичного суспільства. Реальних чи метафоричних.

Голлівудський товар успішно продавався нам. Але своїм хепі-ендом, "айл бі беком" і "йіпі-кай-ей мазафакою" - нас просто закохали у дитячу фантазію. В утопію, де все справедливо і по-чесному.

Нас ввели в оману. Ну, нас наєбали. Нас пошили в дурні. Нас розвели, як дітей, яких підсадили на супергеройську лобуду, трансформерів і «американську мрію». Нам просунули солодку піпетку, через яку годували "колою зеро шуга". Але в моменті замість неї вліпили щедрого ляща з "біломорканалом".

Насправді, в реальному світі, хворі на месіанство діди, які мають все, крім окремого тому про себе в книзі історії, просто розривають світ і його правила. Бо вони так хочуть. Бо їм за це нічого не буде. Тож вони робитимуть це і далі.

Це дуже болісно для нас. Бо це розрив із дитинством, із минулим, яке прикрашає наше ностальгія. А виявляється, що наше життя для «голлівудського світу» дешевше за фантік з бабл-гум.