У моїй школі був урок християнської етики і вів його отець Тарас. Справжній священник: темна ряса, причесане назад гребінцем волосся, гладко виголене лице. Відсутність найменшої щетини робила його молоде обличчя ще молодшим, зовсім підлітковим. Не знаю, скільки йому було, мабуть, десь тридцять чотири, але походив отець на семінариста, якого, для здобуття практики, відправили наставляти підростаючу паству. Високий зріст, худорлявість, неабияка клаповухість – усе це додавало невловної комічності в його образ. Широкі кроки священника роздмухували полу його ряси. На контрасті школярів молодших класів, що бігали коридорами, отець Тарас здавався ще вищим, по біблійному неосяжним, справжнім Голіафом на стороні добра.Він заходив у клас, ставив на стіл товсту чорну папку, поруч з нею біблію, широко посміхався і промовляв до нас “Слава Ісусу Христу”, чув у відповідь “Навіки слава Богу”, а далі, незмінно промовляв: “Давайте помолимось”. Ми поверталися до образу Божого, що висів поміж вікон на стіні й молилися. Пам’ятаю, то була картина Богородиці, тому спершу отець здивувався, чому це у нас немає розп’яття, обіцяв підняти цю тему з класною керівничкою, але на тому якось усе й зам’ялося. Отець Тарас мав глибоко посаджені очі, якими обводив увесь клас, рекламно посміхаючись. Відчувалося, що у змореного аскезою наставителя її створення відбирало чимало сил, але так він уявляв благісність, а тому мусив посміхатися. Наміри отця були справді добрими, по-справжньому щирими, й він з усіх сил старався виправдати покладену на нього місію. Гадаю, молодий священник навіть перебільшував її значення, ретельно готуючи до кожного уроку матеріал для обговорення. Спершу отець зачитував уривок з Біблії, а далі пропонував нам у форматі дискусії його обговорити. Ще він додавав, що відкритий до будь-яких запитань. Однак, їх було небагато – однокласники ліниво поглядували в телефони під партами, очікуючи кінця уроку, але шуміти ніхто собі не дозволяв – у повітрі, над нашими головами, наче Домоклів меч, висіла загроза гріхопадіння за будь-які проступки на уроці християнської етики. Чи то з цікавості, чи то шкодуючи отця, вже й не пригадаю, але багато запитань йому ставив я.«Чому діти народжуються інвалідами, вони ж не встигли згрішити? Чому у світі стільки зла? Звідки ми знаємо, що після смерті? Чи справді воскрес Ісус?»Уроки християнської етики буквально перетворювалися на подкаст, в якому я ставив запитання, а отець радо на них відповідав. Зараз не пригадаю нормально жодної відповіді, але пам’ять підкидує щось про те, що уламки Ноєвого ковчега знайдено десь у шматку айсберга, а вже те, що є в раю – то аби описати ті чудеса, немає потрібних слів. Бачиш, а сказати нічого не можеш. Рекламна посмішка була тим ширшою, чим складнішим було запитання. Не усі його відповіді мене задовольняли, відчувався якийсь незаповнений простір, легке недопрацювання. Мій однокласник Віталік також це помітив й після чергового уроку християнської сказав мені, що: “Цей ксьонз ніхєра не шарить, тобі треба з моїм батьою переговорити, той тебе по всім фронтам нагрузить”. Так, тато Віталіка теж був священником. Західна Україно – я тебе люблю. Та мені подобався отець Тарас, було в ньому щось особливе, якась місія, хрест, що його він ніс. Навчати дітей Слову Божому, віддаватися цьому, сіяти зерна віри в молоде необроблене поле. Викорінювати сумніви, шукати Бога, відкривати його іншим, підтримувати пряму лінію з трансцендентним.Можете бути упевнені, що десь далеко в маленькому Снятині, живе хороша людина – отець Тарас і, вже безсумнівно, молиться за кожного з нас.