Почну завтра, з нового місяця.Завтра понеділок, тоді і почну.Ввечері після роботи починаю.Так я кажу собі вже котрий тиждень (боюсь навіть рахувати) і не пишу.Рукопис стоїть на місці, я ненавиджу себе за те що не працюю, зневірююсь, потім мене щось надихає, я думаю що сяду писати, але або відкриваю файл і не пишу, або взагалі цього не роблю. І знову чернетка не пишеться, а колесо крутиться.Треба намагатися писати хоча б по парі слів, я знаю. Не гризти себе що не виходить, так. Не плакати подумки кожен раз коли люди питають що там з книгою, бо з'являється відчуття немов я всіх підводжу, а це ж не так. підводжу я тільки себе.Я знаю що маю написати і як. Хочу закінчити розділ, так нестерпно що болить. Повернутися на початок і покращити текст. Нарешті опублікувати тут ці ознайомчі два розділи. В мене все розписано, все чудово виходить, все розкладено по поличках. Подумки.А що гірше – мені знайома ця ситуація. Ці відчуття. Так було з трилогією, декілька років тому. Це щось по типу творчої кризи і я знаю що мені треба робити і не робити, в першу чергу. Але тоді це швидко минуло, бо я не мала такого досвіду та стільки страхів. Я просто працювала, писала як дихала і робила усе що мені в першу чергу хотілось.Зараз все інакше і це досвід який просто треба пережити. Буде потім що розказати на презентаціях, якщо вони взагалі колись будуть.І одразу зекономлю вам час – я пишу це не для того щоб отримати підтримку чи поради. Я пишу це для себе, бо надто часто стала забороняти собі бути щирою, навіть в поганому. Немов якщо я визнаю проблему, вона стане ще страшнішою, але ж визнання це перший крок до вирішення, чи не так?Я хочу щоб цей текст міг допомогти комусь відчути що він не сам. І що все мине. От побачите. Обіцяю, і в першу чергу собі❤️‍🩹✍🏻#порожня_чорнильниця