Прилетів ємоційний коментар. «- Ви так легко і позитивно говорите про звільнення, ніби ви ніколи не мали такого досвіду. Ніби вас ніколи не звільняли!!»І ось я ходжу і думаю собі пів дня: “Так мене ж правда ніколи не звільняли. Чому?”З усіх «робот», проектів, підприємств я завжди йшла сама і перша. Памʼятаю своє перше масове звільнення. Ніхто не хотів звільняти велику команду Senior Інженерів, а я не бачила в цьому проблеми. Завела в конф зал та сказала все як є і видала пакет бенефітів. —-Такий простий коментар і настільки заново усвідомлена частина свого шляху. Хто його зна чому мене не звільняли…?Чи то я так влаштовувала політику навколо себе, що так важко мене забрати з рівняння. 😈Чи то я реально завжди «робітник місяця» 😅😂🤡Чи то я вчасно йшла з усіх проектів. Не знаю. Я точно розумію що ємоційно людям які мають величезну спайку/симбіоз з професійною діяльністю, неймовірно важко переживати такий стрес. Це втрата. Мій прийомний тато дуже важко 5 років відходив від звільнення/паузи в карʼєрі. Мабуть мої натуральні настройки «рухатись завжди попри все» сформували моє ставлення: «Кінець історії це можливість почати нову.» Тому коли я звільняю людей або йду звідкись, я розумію що від цього краще і їм і мені.