Оце я пишу тобі й почуваюсь бовдуром. Краще б напився і шкрябав собі не при тямі.У мені до тебе так багато страху, люті й любові,що я їх не стягую.Чуєш, уже не стягую?Здається, вже тільки мертві у цих руйновищах, весь світ зібрався розкластися і смердіти.Але він пише: "Ну що, як діти?".Вони співчутливо кивають, але я надто відверта,тут це не заведено, тут же нормальні люди.Я мала там померти, розумієш, мала померти,Що? Добре, серденько, коника намалюю.Я насправді не певна, що вижила, і не певна, що вижити мала право. Але вона просто мовчить на "як справи?".Зі мною нічого не сталося, просто довго стояли в черзі.Діти плакали, туман тягнувся до горла.Я не знаю, що мені муляє, що тепер так пече мені,зі мною нічого не сталося, нічого не сталося, ні-чо-го.Руки німіли, із них ледь не падали немовлята.Вона хрипить: "Мені ніколи розмовляти".Комусь із них бог зараз намазує бутер,Шкодує, що він всевишній і нічого не може забути, курить, мовчить і хоче кризову консультацію.Його питають, що сталося.Він запускає на звук стільцем.Він витримав усе, що не сказано було досі.Але не це.