Розповідь пошепки: Юлія Баткіліна | Коли дорослі повели його стежиною, озброєні і серйозні, Любомир знову ...

Коли дорослі повели його стежиною, озброєні і серйозні, Любомир знову відчув себе маленьким. Зараз за нього все вирішували дорослі, його справою було лише розповісти, що він бачив. Поселення було уже близько. В холодному вечірньому повітрі гіркота трав і далекого болота змінювалася поступово гіркотою диму і запахом тварин. Врешті пройшли вони різьблені стовпи із зображенням вужа. Вужі були грубо вирізані, та вони зміїлися в сутінках по деревині, здавалося, ворушились і лякали: Любомир дуже боявся змій, навіть веретільниці наводили на нього жах, бо слизьке гнучке тіло без ніг охоплювало його якимсь потойбічним, холодним жахом. Ось і тут він смикнувся. Вовчурищі, Підмаринь та інші селища з їхнього куща оберігала сова. Сов Любомир любив, вони пухнасті, з великими очима, а совенята так і взагалі кумедні. Та змії! Він, як міг, постарався приховати трем.—Змерз, малий? – спитав старший чоловік, кладучи руку йому на плече. Рука була важка, жилава. Любомиру хотілося обійняти його, та він стримався.Все добре, — промимрив. — Все ..гггаразд.Ходімо, — кинув молодший, чия спина манячила попереду у сутінках. Нарешті стало видно вогні: під вербами, у затишній ліщині, саме курилися печі, варили їсти. Любомир майже одразу провалився кудись, вода неприємно затікала у постоли, нога відгукнулася болем. Житла і комори тут були обкопані глибокими канавками. Саме селище стояло на пагорбі, проте що болотисті місцини – то болотисті. Тут постійно мали пильнувати, щоб не попливти, бува, уві сні. Проте підопічні Сірого вужа вірили болотистим теренам більше, ніж сухим, де всяк може прийти і схотіти твоє поле та твоє селище. Так про них завжди подейкували.У Любомира пересохло в роті, серце бахало в скроні. Щоразу як він чув у сутінках жіночі голоси, що кликали когось негайно повертатися, він почувався самотнім: він сам би не зізнався, але залюбки зараз обійняв би маму. Проте цю думку слід було сховати навіть від самого себе, і провалля на її місці віддавалося невизначеним тягучим болем під ложечкою. Любомир був сам у світі.Він вдивлявся у печі і вогнища, ловлячи теплі відсвіти жарини. Вдихав запах гною, болота і каші, що підкипала на вуглинках. Розпечена глина і згоріла деревина тримали світ ситим і теплим, тут як і всюди. Сонце сіло вже зовсім, світло пішло. Назустріч Любомирові промайнули дівчата, що вели за роги козу. Хлопчаки з оберемками хмизу. Стара жінка з веретеном – здавалося, вона ніде не припиняла прясти. Її сиві коси, забрані під очільну пов’язку, виблиснули сріблом. У кожного в сутінках була наче трохи затерта і пригасла подоба загадкового лісового духа. Любомира штовхали зусібіч, а надто відчував він цікаві погляди – що то приніс. Зазвичай поява захеканого самотнього хлопчака у селищі не віщувала нічого доброго.Осердя Вужеволока проявлялося з темряви обрисами очеретяних покрівель, тінями стін, складених з колод і мохом перекладених для тепла, тінями людей, світлом випадкових скіпок та печей. Ця заграва закрутила Любомира, і він перестав шукати очима обриси чергового вужа. Той точно мав бути тут – проте не бачиш його в дереві чи глині – і добренько.- Люте! — крикнув старший чоловік, прибираючи руку з плеча Любомира. — Тут хлопчина з Вовчурищ. Знайшли біля броду через струмок.