І тоді розумієш, як же ти збіса скучила. Набридай мені, будь ласочка. Пали цигарки, вари каву, нарікай на щось. Зараз нічого хорошого не знімають, от були часи,знаєш, хто пробувався на цю роль? Але провалився. Коли-небудь ми виберемося в далеку подорож. Коли-небудь ми двитимемося на зорі і мерзнутимемо. Коли-небудь цей лічильник, скільки годин лишилося бути разом, варити каву, перетягувати ковдру, планувати покупки, піти все ж таки в те дурнувате кіно – зупиниться, і там лишиться тільки “доки смерть не розлучить вас”. Їм набридли ці плюшеві жопки і це всюдисуще кохання,нашо його комерціалізувати,нащо показувати всім, з ким ти спиш,тут же діти ходять. Дивляться, як хтось із милицею, у чомусь військовому, чомусь цивільному і чомусь позиченому обирає печиво, набирає номер, забирає повітря про запас. Лічильник стоїть на нулі, бо я так збіса скучила. Бо розлука - це життя. Нова нормальність, нова реальність, що єси на землі, на картах діпстейту, на шкірі, і плоті, і крові, побачити його ще раз дай нам сьогодні, або завтра, або колись, побачити і не вмерти.