І тоді розумієш, як же ти збіса скучила.Набридай мені, будь ласочка.Пали цигарки, вари каву, нарікай на щось.Зараз нічого хорошого не знімають, от були часи,знаєш, хто пробувався на цю роль? Але провалився.Коли-небудь ми виберемося в далеку подорож.Коли-небудь ми двитимемося на зорі і мерзнутимемо.Коли-небудь цей лічильник, скільки годин лишилося бути разом, варити каву, перетягувати ковдру, планувати покупки, піти все ж таки в те дурнувате кіно – зупиниться, і там лишиться тільки “доки смерть не розлучить вас”. Їм набридли ці плюшеві жопки і це всюдисуще кохання,нашо його комерціалізувати,нащо показувати всім, з ким ти спиш,тут же діти ходять.Дивляться, як хтось із милицею, у чомусь військовому, чомусь цивільному і чомусь позиченому обирає печиво, набирає номер, забирає повітря про запас.Лічильник стоїть на нулі, бо я так збіса скучила.Бо розлука - це життя.Нова нормальність, нова реальність, що єси на землі, на картах діпстейту, на шкірі, і плоті, і крові, побачити його ще раз дай нам сьогодні, або завтра, або колись, побачити і не вмерти.