Всі 4 роки живу з твердженням у голові, що якщо сторічна війна закінчилась, то і ця закінчиться. Але важко усвідомлювати, що окупація більшої частини України під-час Другої світової тривала менше, ніж триває зараз. Іноді здається, що це вже навічно з нами. Сподіваюсь, що ні. Але хочеться забути все, що бачив та відчував за цей час.За ці 4 роки де я тільки не був, але ракета влучала неподалік мене у 2022 саме у Києві, коли я йшов вулицею, пролітала повз моє вікно у 2023, залишивши чорний слід десь у двох метрах навпроти та влучивши у ціль неподалік. Шахед влучив фактично під вікном влітку минулого року. Я їздив в усі прифронтові регіони України, окрім Сумщини. Іноді ми були єдиним авто на дорозі ввечері у Донецькій області (дуже видима ціль), бувало таке, шо танк виїздив прямо на наше авто у Запорізькій області на дорогу посеред поля, а росіяни дислокувались з іншого боку Дніпра. Це все незабутній досвід насправді! Я вже забув як це бути тревел-влогером, вільно подорожувати, досліджувати нові країни та показувати у себе на YouTube. Люди ходять моїми маршрутами і зараз, через роки, що приємно. Мрію і самому ними знову пройтись та прокладати нові Можливо, це колись станеться. Або ні...Ми ж правда дочекаємось світло у кінці цього тунелю? Хочеться вірити. А що, якщо ні? Не знаю як у вас, але мене з 2022 року навіть вже є план моїх похоронів (точніше їх відсутності, бо я хочу кремацію і аби прах розвіяли десь над Нью-Йорком та Лос-Анджелесом). Вже навіть проговорив як це реалізувати. Чи хотів я про це думати? Ні, звісно. Але такі обставини, що треба, бо життя в Україні змушує. Особливо чоловічу стать.Вірю та знаю, що перемога колись буде. В наступному році. В наступному наступному році. В наступному наступному наступному році. Колись. Аби гірше не було. Сподіваюсь, побачу це і матиму сили одразу ж поїхати у подорож кудись подалі!