У давнішому місячно-сонячному календарі початок місяця пов'язувався з молодиком, який символізував човен-труну. Померлого віддавали Матері-Землі, яка приймала його до свого лона й покривала. Зверху насипали могилу – символ вагітності Землі. Місце, де завершення одного життя стає початком іншого. На могилі ставили стелу чи хрест – образ Бога Неба, тобто чоловіче начало, що поєднується із жіночим началом Землі. Ось як описується поєднання Землі і Сварога (Неба) у Велесовій Книзі:
"І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо свадьбу їм, якож се Творець є Сварежь і противе Нього – жона Його. І се празденство мали діяти, якож для мужа і жони, і ми діти їхні. І тако речити будемо тим здоровими бути і щасливими, і мати дітей многа, і собою хвалитися. І тако зріть до вод – будуть велеплодні." [2, ВК,30].
Саме тому похорон і весілля у традиційному світогляді мають чимало спільних рис: обидва обряди пов'язані з переходом людини з одного стану в інший та з відновленням родового життя.
Тому з Покрови починається весільний період. Із нетерпінням цього часу чекали заручені дівчата та ті, хто ще сподівався на сватів. Кожна дівчина, яка хоче вийти заміж, напередодні свята, ввечері, молиться до образу Покрови:
Святая Покровонько
Покрий мою головоньку,
Покрий в'ялим листочком,
Червоним платочком,
Покрий в'ялою квіткою,
Білою намиткою... [9]
Покриття голови молодої мало глибокий символічний зміст: воно означало завершення її попереднього, дівочого стану та народження в новій якості – як жінки, дружини й майбутньої матері.
Існували й своєрідні змагання-гадання. На певній відстані на дереві підвішували рушник і вигукували:
Свята Покровонько, покрий головоньку,
Зрости барвінчик мені на вінчик!
Після останніх слів дівчата бігли до рушника. Вважалося, що та, яка першою схопить його, то швидше за інших голова їй покриється, тобто вийде заміж. [див. 7, 178].
А ще наші Предки, спостерігаючи за рухом Сонця-Дажбога, бачили як воно щовечора заходить за Землю – ніби помирає та покривається нею. Так природне явище ставало основою уявлення про вічне відродження: смерть не є остаточним зникненням, а лише переходом до нового народження.
Подібний зміст простежується й у весільній обрядовості. Молодий-князь уподібнюється Дажбогу, який вирушає за нареченою до потойбічного світу, тобто двору молодої, де має поєднатися з нею та покрити її як свою дружину:
Між трьома дорогами
Там здибався князь з Дажбогом,
– Ой ти Боже, ти, Дажбоже,
Зверни ж мені з доріженьки,
Бо ти Богом рід од року,
А я князем раз на віку,
Раз на віку в неділеньку... [4, 242]
Земля для нас є Покровою і Богородицею – святою Берегинею Роду! І на життя вічне Роду нашого засівають зерно під час весілля та похорону, де зерно, що потрапило до лона Матері-Землі, стає символом продовження життя.
Новонароджених також обсипають зерном на 8-й день, давши ім'я і поклавши у човен-колиску. Цим дитину благословляють і відправляють у далеку дорогу рікою життя. Тому подібні до Покрови свята (1 січня, 1 квітня, 1 липня) часто ототожнюються з початком Нового року у різних народів. І не дай, Боже, перебігти дорогу Хорсу (човну-місяцю) на цих обрядодіях – позбавишся духовної сили.
Особливе значення Покрова мала для воїнів – захисників Рідної Землі. Оскільки смерть чекає їх на кожному кроці, козак бере з собою у похід грудку Рідної Землі, щоб вона оберігала його у військовому поході. А коли трапиться, що смерть наздожене козака, то побратими посипають могилу землею, яку носив він біля грудей. Ось тоді і вважається, що Рідна Земля його покрила. Із Землі зроджується людина-сонце – в Землю вона і повертається.
Могила, хата, церква – це все образи жіночого лона, куди потрапляє людина під захист Богородиці Землі-Матері. У тому Раю знаходиться і зародок Сонця у вигляді Вогню, який має вийти у визначений час у явний світ і знову осяяти Землю.