📚

"Ти [Фобія]. Оповідь жаху і мороку", Дмитро Скочко
#прочитане #fiction #сучукрліт

- Ти подарував книгу про клоуна клоуну, який ненавидить свою роботу?

🎞️

Щури-людоїди, вбивчі медсестри, обсесивні підлітки-блогерки, мізогінні сержантики та бандити-кровопивці. Що поєднує весь цей різношерсний каст? Закинута фабрика на околицях Харкова, що у своїй темряві ховає чимало секретів.

🎞️

Для відкритості: цю книжку надіслало на огляд видавництво "Віхола" - і було щиро цікаво зацінити якийсь наш, рідненький, вітчизняний горор, я підходила максимально відкрито, але з "Фобією" метчу не сталося. Якось вона розійшлася з моїми особистими вподобаннями: і щодо того про що, і чисто технічно як це написано.

🎞️

Ця книга - напів роман, напів антологія - складається з переплетених між собою частинок, кожна з яких має своїх протагоністів, які потім ще вигулькуватимуть як другорядні герої у інших главах. Загалом, ідея ось такого хитрого пазлу мені дуже імпонує, але подекуди зв'язки виглядали форсованими, місцями було б не зайвим трохи відпустити повідець.

🎞️

От що беззаперечно сподобалося - так це харківський сетинг, відчутний, важливий, і явно улюблений для автора, хоч і перебуваємо ми переважно на відшибах та у темних підворотнях. Також, у багатьох частинах цікаво обігруються медичні факти, і з ними теж явно добре проведений рісьорч, хоч подекуди персонажі і впадають у інфодампінг.

🎞️

Також, "Фобія" - мабуть, книжка із найбільшою кількістю змін способів оповіді, яку я читала: здебільшого, оповідь ведеться від другої особи (до чого і апелює "Ти" у назві) з періодичними переходами до третьої як обмеженої, так і всезнаючої, але, насправді, вона таки увесь цей час йде від першої, адже у нас ще є й загадковий наратор, який розповідає кожному черговому "тобі" твою "історію хвороби". Теж, з цим цікаво гратися, доволі амбітна ідея, але суто з читацького боку - скачки між головами радше фруструють, і ті розділи, де вдавалося закріпитися у плюс-мінус незмінному фокалі здалися мені сильнішими; ну й засіб обрамлення також використовували якось занадто рідко і епізодично, аби його виправдати.

🎞️

Далі до питання, як це написано - багато де діалоги звучали надто літературно-прилизано, як для світу, що складається переважно з маргіналів. Але хтозна, можливо це якийсь нюанс з редактурою, бо є і місця, де з мовою все супер, тож контраст кидається в око.

🎞️

А тепер перейдемо до питання, про що. Особисто я найвище ціную готику та горор психологічний, тонкий, повільний, інтимний, побутовий навіть, ширліджексонівський. Ця книга ж - сплаттерпанк, де центральними є графічні описи насильства, шок-контент та смакування фізіологічних подробиць (визнаю, подекуди ці описи дуже креативні). Мені від цього не страшно, радше трохи огидно; та й в помірних дозах на мене таке працює ефективніше, тут від великої концентрації я швидко заніміла. От психологічно найцікавіша тут, мабуть, "Гіпнофобія" (загалом мій фаворит, доволі цікаво стирається межа, що реальне, а що - ні) але вона теж покладається на щедру дозу чорнухи.

🎞️

Але credit where credit is due, на початку є дисклеймер про потенційно неприйнятний контент. Адже тригер-ворнінгів тут повне бінго, включно із суїцидами, вбивствами тварин та зґвалтуваннями. Я попереджена, тож не жаліюся, продовжувати читати - моє власне рішення, але от що відверто розчарувало - наскільки у лоба та нечутливо описана сцена сексуального насильства, де зґвалтована жінка; до іншої, паралельної сцени, де жертва - чоловік (і, при цьому, значно більш негативний персонаж, хоча тут вся мораль у відтінках чорно-сірого), проявлено відчутно більше емпатії. Ну й три однаково графічні сцени забивання битами собак - теж, на мої мірки, перебор.

🎞️

Задум та певні ідеї цікаві, але виконання нерівне, десь не завадило б почуття міри, десь - додаткова шліфовка; та й книжка очевидно розрахована на поціновувачів екстремального горору. Хто шукає автентичний український сплаттерпанк - ваша зупинка, можна спробувати; мені ж з "Фобією" не по дорозі.
#співпраця