Вивчена безпомічність. Коли мені було 7 років, народилася моя сестра. Це був рік аварії на Чорнобильській АЕС. І початок поступового руйнування СРСР. Біля нашого будинку було 3 магазини - хлібний, молочний та бакалея. Вже з 7 років в мене зʼявився обов’язок в сімʼї - допомагати з придбанням продуктів. Трошки пізніше, коли почалася «перестройка», зʼявилися талони на продукти, тато вже давав мені гроші, ще рублі, і я вела книгу обліку своїх витрат на продукти. Потім гроші замінили купони. Ми з мамою в чергах за всім. Продуктами, шампунями, туалетним папером. Я була повністю самостійною дитиною, яка ще і нянчила сестру. І ось тепер, коли я бачу батьків, які допомагають вдягати штани своїй 6-річній дитині, в якої затримка розвитку, але є руки і ноги - в мене сум. Насправді, навчити побутовим навичкам навіть дуже сильно розумово відсталу дитину - не проблема. Проблема в батьках, які сприймають дитину настільки хворою, що формують в неї вивчену безпомічність. Вчити - довго. Це процес, який вимагає витрат часу. Це як звичайне заняття в логопеда. Тільки в логопеда вчимося мовленню, в з батьками - їсти ложкою та вдягатися. І ось у батьків банально не вистачає терпіння. Плюс жалко дитину. Життя - це боротьба. Боріться за свою дитину і вчіть її боротися.#педагогіка