Я впізнаю твої очі серед тисячі людей,
Навіть якщо навколо — сотні голосів.
У них я знаходжу щось своє,
Щось, що не вмію пояснити словами.
Я можу довго дивитися в них,
Ніби вчити напам’ять кожну рису.
І ховати в них усе, що не сказала,
Усе, що боялася назвати любов’ю.
Ми так часто самі руйнуємо крихке,
Бо боїмося, що воно розіб’ється.
Тримаємо почуття десь між «люблю» і «йди»,
А потім дивуємось, чому воно більше не гріє.
Я стільки разів питала себе,
Чому саме ти залишився в моїх думках.
Чому серед сотень знайомих облич
Я щоразу шукала саме твій погляд.
Мабуть, деяких людей не потрібно шукати —
Вони самі знаходять дорогу до серця.
Приходять тихо, майже непомітно,
А потім стають частиною тебе.
Я не знаю, що буде з нами завтра.
Не знаю, чи вистачить нам сміливості
Не відпустити те, що стало таким рідним,
Не зламати те, що тільки вчиться бути міцним.
Та якщо одного дня ми загубимося
Серед чужих доріг і чужих людей —
Я все одно впізнаю тебе.
Бо я вже знаю твої очі.
І, здається, саме в них
Я вперше відчула,
Що таке — знайти свою людину.