Вона каже: «Усе нормально»,
Усмішка спокійна, як річка без хвиль.
Ніхто не знає, що в серці її — буря,
Що в очах ховається ніч, де немає світла.

Іде сама через пусте місто,
Крок за кроком, поки ноги не болять,
Поки дихання не стає хрипким і важким,
Поки серце не кричить у грудях,
А думки не ламають її тиху стіну.

Вона прагне впасти на землю,
Щоб заснути без спогадів, без болю,
Щоб хоча б на одну ніч забути,
Як звучить тиша всередині гучніше за все.

Її сміх — це маска, її слова — порожні,
Вона носить їх, щоб ніхто не побачив
Як сильно розриває душу самотність,
Як кожен крок нагадує про втрату, про пустку.

Вона любила тихо, глибоко, без слів,
Віддавала серце, і його розбили на шматки.
Тепер вона йде сама,
Вбираючи у себе ніч, холод і втому,
Щоб дихати хоча б через силу,
Щоб відчути, що ще живе,
Навіть коли душа крикне «хочу забути».

І кожна дівчина, що носила усмішку як броню,
Зрозуміє її кроки, її нічні мандри,
Цю безмовну боротьбу з самим собою,
Цю самотність, що кричить гучніше за всі слова,
І цей біль, що неможливо вичерпати.

Вона йде, поки тіло не здається,
Поки серце не перестає боліти,
Але всередині — залишаються сльози,
Ті, що ніхто не побачить,
І пам’ять, що не дає спокою,
І тиша, яка звучить голосніше за все живе.