“Я чекала тебе”

Майже два місяці…
Два місяці, що тягнулися, як зима без весни.
Я кохала тебе так,
ніби від цього залежало моє дихання.
І навіть коли твої руки ставали холодними,
а слова — рідкісними,
я трималася.
Бо вірила: ти просто не вмієш показувати любов,
але десь там, глибоко, вона є.

Ти дивився на мене так,
ніби я чужа в твоєму світі,
але я все одно залишалась —
і гріла тебе своєю присутністю.

Я пам’ятаю той вечір,
коли ти сказав:
“Я чекатиму, поки ти повернешся з-за кордону.
Скільки треба — стільки й чекатиму.”
І я повірила.
Поклала цю обіцянку в серце,
як найдорожчу коштовність,
і носила її з собою,
рахуючи дні до нашої зустрічі.

Але коли я повернулася —
моє місце було зайняте.
Твої руки тримали іншу,
твої губи шепотіли їй щось,
що я ніколи не почула від тебе.

Я залишалася вірною до останньої хвилини.
Я не дозволяла нікому навіть торкнутися
того, що належало тобі.
Але ти не почув мого голосу.
Ти повірив іншим,
повірив брехні,
що я зрадила.

І коли я намагалася пояснити —
ти не слухав.
Ти вже вирішив, ким я є.
Ти вже виніс свій вирок.

А потім…
поруч опинився він.
Твій найкращий друг.
Той, хто любив мене ще тоді,
коли ти навіть не знав мого улюбленого кольору.
Він слухав,
витирав мої сльози,
і не питав доказів.
Йому було достатньо мого слова.

І так вийшло…
що я знайшла у ньому тепло,
яке завжди шукала в тобі.
Я відчула, що мене люблять по-справжньому.
Та в твоїх очах я стала шлюхою.

Можливо, ти колись зрозумієш:
я не зрадила тебе.
Я зрадила лише свою самотність.
Ти втратив мене не тому, що я була неправильною,
а тому, що ти не дочекався.
Тому що ти не любив.