Поділюсь з вами однією історією. Після одного з моїх виступів в Софії я отримала несподіваний фідбек. Промова називалася «Без обмежень». Я говорила про українські компанії під час війни. Про те, як вони працюють під обстрілами, відновлюються після втрат, відкривають нові напрямки, виходять на нові ринки та продовжують інвестувати в людей. Я говорила про посттравматичне зростання — явище, коли після надзвичайно складних подій люди та організації не лише відновлюються, а й знаходять нові джерела сили та розвитку. І один із відгуків був таким: вона «нормалізувала» війну. Бо жінка, яка це сказала, хотіла більше жахливих цифр і «шоу». Я довго думала над цим. Але моя позиція не змінилася. Я захоплююся українськими компаніями. Я захоплююся людьми, які четвертий рік живуть в умовах невизначеності, втрат, ракетних атак, блекаутів і водночас продовжують працювати, платити податки, створювати робочі місця та підтримувати країну. Говорити про їхню життєстійкість — не означає нормалізувати війну. Говорити про силу — не означає заперечувати біль. Говорити про досягнення — не означає забувати про втрати. Навпаки. Саме тому, що війна є ненормальною, мене вражає те, наскільки неймовірними є люди та організації, які знаходять сили рухатися вперед. До речі, ця дискусія стала однією з найцікавіших панелей в контексті представлення. На сцені були представники НАТО, дослідники Антарктики, і я з історіями українського бізнесу. І попри абсолютно різний досвід, нас об’єднувала одна тема — людська здатність проходити через надзвичайні випробування та залишатися людьми. Життєстійкість. Для мене це і є один із головних уроків публічних виступів. Не всі погодяться з вашим меседжем. Не всі почують те, що ви хотіли сказати. Не всі побачать ту саму історію. Але якщо ви справді вірите у свій меседж — його варто озвучувати. Бо сьогодні Україні потрібні не лише історії про втрати. Україні потрібні історії сили. Історії людей і компаній, які попри все будують завтрашній день. І не перестають рухатися вперед навіть у найтемніші часи🙏