Не можна говорити про якусь дорослість чи духовну зрілість, допоки людина не погодиться на певну самотність у своєму житті.Мова не про соціальну самотність, а про екзистенційну. Не про те, щоб інколи залишатись на самоті, не про те, що інколи тебе не розуміють близькі чи під твоїми постами мало вподобайок.Мова про те, що якась частина тебе завжди і в усьому залишається самотньою. Цим боком ти завжди сам на сам із цим життям, навіть коли навколо люди. В цьому сенсі ти завжди сам перед цією дійсністю, перед цим життям, а відтак і перед смертю. Як смерть, це завжди самотність якоюсь мірою, бо ніхто не йде з тобою туди за руку, так і твоє буття, десь на глибині ти сам предстоїш щоденній своїй дійсності.І поки ти цю свою самість не визнаєш, не приймеш, не прихистиш, не погодишся на неї, ти не матимеш спокою. Твоє життя завжди буде чужим. Чужі слова, думки, бажання, ідеї у які ти будеш ховатись від своєї самотності. Вони здаються більш певними, бо вони уже чиїсь і ти нібито вже не сам. Ти втікатимеш від свого, бо воно лише твоє і тому самотнє, тому страшне.Ти вимагатимеш від світу, щоб він врятував тебе від цієї самотності, але він не може, тому ти вимагатимеш більше, аніж він міг би дати. Тому твої стосунки з іншими і з іншим у цьому світі завжди будуть недостатні, вони завжди будуть недотягувати, і тому там всюди чекатиме розчарування.Берегти себе варто не від цієї самотності, але від слабкодухості не-жити своє життя.Дозволь собі бути 🫶#шоти