У молоді роки - а донедавного недавна я був молодим у тому сенсі, що наївним, - я сприймав життя дуже романтично. Як сказав хтось із поетів:"До 25 років усі поети, а ти спробуй бути поетом потім". А як бути поетом життя серед безумства війни?Життя здавалося таким натхненним, здавалося, що варто просто вибирати добро і красу, щоб життя тобі відгукнулось взаємністю, і все буде прекрасно. Відтак я вийшов зі стін монастиря у велике плавання. Сан священика сприяв тому, щоб можна було бачити життя з різних боків. Знадобилося багато років і немало особистих розчарувань, допоки я погодився зняти свої рожеві окуляри. Я мусів визнати, що у житті багато несправедливості, багато болю, байдужості, неправди, зажраності, жлобства, тупості... І воно не десь там он, але ось тут - посеред буднів. Зрозуміло, що все це доводилось зустрічати також в Церкві - і це було особливо боляче. Також я зустрівся зі своєю особистою слабкістю. Попри благі і добрі наміри, яких мені, повірте, ніколи не бракувало, попри думки, що у мене так не буде, що я зможу інакше, що життя відгукнеться взаємністю, на жаль, я нерідко залишався не почутий, проігнорований, не зрозумілий, забутий, а перед чимось безсилий. Настав період, коли стало не зрозуміло, як далі бути. Залишалося або розчаруватись, або всупереч дійсності продовжувати тиснути на педаль наївності. Обидва варіанти були гнітючими. Серед таких думок і переживань, що тягнулися не один місяць, якось ми з іншими священиками служили Літургію. Я підходив до Чаші і мене буквально осінило. Я зрозумів одну важливу істину, яка мене врятувала і на якій я продовжую стояти. Вам може здатися це банальним, ви її чули не раз, і я її чув раніше. Але знаєте, як воно інколи буває, що ти вухами чуєш, розумом навіть розумієш, але потім воно тобі відкривається так, ніби ти осягнув цю екзистенцію кожною клітинкою свого тіла і душі, ніби одкровення неба. Мені стало очевидно і дуже зрозуміло, що Христос прийшов посеред нас. Що ось воно таким життя і є, яким воно є. Ось це, що навколо, то і є життя, іншого немає. Що ми є ось такі, які ми є. Що не варто закочувати очі і заговорювати собі зуби, не варто намагатися вистрибнути з цієї дійсності, адже сам Бог прийняв її, увійшов у неї. І навряд чи ти зможеш зробити щось таке значуще, щоб якось то суттєво змінити. Навіть Господь нічого пафосного не робив, його дії дуже конкретні - у конкретний час, конкретному місці, по відношенню до конкретних людей. Воно виросло у щось лише тому, що мало справжність. І це свідчення тому, що й моєму життю варто бути конкретним. Бог покликав мене до життя ось у цей час, у цьому місці, серед цих людей. А життя таке, як воно є, і люди, як люди. Єдине, що тобі залишається - це не змінити світ, життя, людей, а лише можливість відповісти на це своїм власним життям, своїм вибором, своїми вчинками, своїм словом. Однак, і воно навряд чи вийде в тебе дуже добре, бо десь ти, навіть при великому бажанні, залишишся не зрозумілим, а десь тобі не вистачить самому сил і розуміння. Це нібито прості речі, але я їх зрозумів з такою ясністю, що мені аж стало легше, ніби тягар звалився з душі, я видихнув, пам'ятаю, і зрадів - все стало простіше, але не було втрачено. Інколи я призабуваю ту істину, доводиться собі нагадувати час від часу - ось воно і є життя, що будеш робити? Знову здається трохи наївним все це розповідати тут, але я подумав, що воно може комусь допомогти сьогодні, коли так багато розчарування навколо. Життя не зводиться до неправди, хоч її і багато. Є у житті і правда, і добро, краса та щирість, любов і живі душі, все це теж є. Не втратити себе 🙏#життянавчило