Здається, що тривога тільки заважає, і якби можливо було просто взяти й відпустити її, життя одразу стало б легшим, спокійнішим, зрозумілішим. Ловили себе на такій думці колись? Але ж психіка рідко тримається за щось без причини, і тривога часто виконує роль внутрішнього сторожа, який намагається завчасно підготувати до можливої небезпеки, навіть якщо реальної загрози вже давно немає. Коли в певний період життя світ був не надто безпечним, а передбачити події заздалегідь означало хоч якось на них вплинути, тривога тоді ставала способом утримати відчуття контролю там, де насправді контролю було дуже мало… З часом ця звичка залишається навіть тоді, коли обставини змінюються, і людина продовжує тривожитися ніби за інерцією, тому що спокій без постійного очікування небезпеки здається незнайомим, а іноді навіть небезпечним самим по собі. Відпустити тривогу складно не тому, що бракує сили волі, а тому, що психіці спочатку потрібно повірити, що можна існувати без постійної готовності до удару. І цей процес завжди повільніший, ніж хочеться…