Потішная Кліо | Із недавно прочитаного «Мобілізована нація» Ніколаса Старгардта«Коли у...

Із недавно прочитаного «Мобілізована нація» Ніколаса Старгардта«Коли у 1941 році Гельмута Паулюса відправили на Східний фронт, його батько, домашній лікар і офіцер резерву, який пережив попередню війну, почав писати синові як «товаришу». Поки частина Гельмута просувалася через Румунію та входила до південних районів України, він опинявся в тих самих місцях, де побували німецькі війська під час попередньої війни. Його батькам було неважко знайти серед сусідів і знайомих у рідному Пфорцгаймі когось, хто міг описати місцевість або навіть розгорнути старі військові карти, що дозволяли простежити бойовий шлях їхнього сина.Чоловіки, які пишалися своїм «хрещенням вогнем» у траншеях, порівнювали артилерійські обстріли з десятимісячною битвою під Верденом у 1916 році, бачачи в їхній нищівній силі випробування на міцність. Німецькі командири, наблизившись до Москви в листопаді 1941 року, інколи здригалися при думці про раптову зміну удачі за зразком повороту фортуни на Марні двадцять сім років тому, коли вони вже простягали руки до Парижа.Але батьків і синів поєднував не лише схожий досвід, а й взаємне почуття відповідальності поколінь. Синам належало завершити те, що почали батьки, розірвати порочне коло, яке змушувало кожне покоління воювати в Росії. Якщо ліві та ліберальні мислителі уявляли історію лінійно, як безперервний прогрес, багато консерваторів вважали її циклічною й повторюваною, як саме життя.Зловісну приреченість у світлі занепаду західної культури, передбаченого Освальдом Шпенглером у «Занепаді Європи», розвіяло «національне відродження» 1933 року, але циклічні, природні метафори не забулися. Німецька війна в Радянському Союзі перетворила їх на реальність, а абстрактну загрозу повторних руйнувань, на боротьбу за виживання тут і зараз.Жорстокість німців на сході лише загострювала відчуття необхідності зрештою рішуче розірвати це замкнене коло, адже інакше наступному поколінню синів Німеччини доведеться знову брати участь у бійні.Подібні думки хвилювали й тривожили уми з самого початку. Очікуючи початку бойових дій на заході восени 1939 року, деякі солдати висловлювали думку: «Краще одразу прибрати зі столу, тоді можна сподіватися, що нам більше не доведеться воювати». І хоча німецьким школярам протягом багатьох поколінь прищеплювали думку, що їхній «спадковий ворог» Франція, на підсвідомому, емоційному рівні головну роль тут відігравав Схід. Починаючи з 1890 року навіть опозиціонери з числа соціал-демократів присягалися стати на захист Німеччини від «варварів зі сходу», якщо вона зазнає нападу царської Росії. У серпні 1914 року вторгнення російської армії до Східної Пруссії підняло в німецькій пресі хвилю значно перебільшених історій і жахливих чуток, а доти маловідомий прусський генерал Пауль фон Гінденбург після здобутої над противником перемоги перетворився на національного героя.У 1941 році переконати населення в необхідності нової війни в Росії до переможного кінця заради майбутньої безпеки було неважко, щоб наступному поколінню не довелося проходити через це знову. Починаючи від ветеранів Східного фронту 1914–1917 років і до молодих солдатів, учорашніх школярів, а також підлітків, які ще жили з батьками, усі вважали своїм обов’язком іти на війну, але не за нацистський режим, а в ім’я відповідальності одних поколінь німців перед іншими. Саме ці погляди і були найміцнішим фундаментом їхнього патріотизму.