Провів сьогодні особистий прийом громадян. Розмова була непроста. Сперечалися. Не в усьому погоджувалися.

Це теж частина роботи. Вислухати людину, навіть коли вона говорить речі, які тобі неприємно чути. І відповісти, навіть коли твоя відповідь їй не сподобається.

Говорили про дорогу, якою важко проїхати. Бюджет обмежений. Але від пояснення про брак грошей дорога проїзною не стане. Тому обговорили можливість залучити громаду й місцевий бізнес. Треба з’ясувати, хто і чим може допомогти, який обсяг робіт реально виконати.

Найскладніша розмова – про Затуринське кладовище.

Про поховання наших полеглих Захисників. Про меморіал. Про людей, які живуть поруч і порушують питання санітарних відстаней, меж кладовища, ґрунтових вод та можливого підтоплення.

Тут треба бути дуже обережними зі словами. Бо йдеться і про втрату близьких, і про тривогу за власний дім.

Полеглих маємо ховати й вшановувати гідно. Звернення мешканців маємо перевірити по суті. Де проходять межі? Чи дотримані санітарні вимоги? Чи є ризик підтоплення? На ці питання потрібні висновки фахівців. Самою впевненістю посадовця їх не заміниш.

Я не хочу, щоб повага до загиблих ставала аргументом, яким закривають розмову про безпеку живих. І не хочу, щоб родини полеглих знову проходили через суперечки, шукаючи гідного місця пам’яті.

Не скажу, що сьогодні все вирішили. Це було б неправдою.

Тепер потрібно перевірити факти, розібратися з документами й визначити, що можемо зробити та в які строки. Щоб на наступній зустрічі було про що звітувати, а не знову пояснювати, чому питання досі відкрите.