Особисто я б не поспішав стверджувати, що Дональд Трамп вже пройшов певну точку неповернення й остаточно переметнувся в проукраїнський табір. Так, зараз практично все, чого від нього раніше хотіли – включно з продовженням постачання озброєння, дозволом на його закупівлю за рахунок західних партнерів і публічною особистою роздратованістю путіним – потроху втілюється в реальність, принаймні на рівні риторики. Під питанням залишаються лише нові санкції, механізм яких під тиском Трампа, ймовірно, буде змінений: замість автоматичного буде ручне регулювання, щоб американський президент мав право самостійно вирішувати, коли, в якому форматі й проти кого їх застосовувати. Це критично важливо для Трампа – після розрядки у торговельній війні з КНР, вводити проти неї обіцяні 500% мита зараз було б мінімум дивно. Не менш важливо й те, чи вирішить він скористатися раніше скандальною ресурсною угодою – можливістю через український фонд надавати нові (вже його, а не Байденівські) пакети допомоги після завершення чинної підтримки. Але все це – і постачання зброї, і санкції, і антипатія до Кремля – за правління рудого не є чимось гарантованим і стабільним. Як ми не раз бачили раніше, усе може змінитися в одну мить – залежно виключно від його особистих бажань та дій й риторики московських старців. Теперішній розворот Трампа у бік України, як і попередній – у бік москви, є не чимось ідеологічним, а звичайним інструментом для тиску на путіна з метою припинення вогню й залучення москви до мирних перемовин. Раніше це був «пряник», тепер, коли Донні зрозумів, що це не працює – настав час «батога». Найбільший мінус у тому, що цей самий «батіг», який діяв за часів Байдена, за відносно короткий період Трампової каденції перетворився максимум на неприємну лозинку: через демонтаж департаментів, які відслідковували процес дотримання санкцій та механізми їх обходу, відсутність нових коштів і озброєнь та неодноразові блокування навіть уже погоджених постачань. І щоб цей батіг знову почав діяти, знадобиться багато часу –як через специфіку самого процесу (адже йдеться, швидше за все, не про озброєння зі складів, а про нове виробництво), так і через необхідність відновлення тих самих департаментів, які не так давно були ліквідовані адміністрацією Трампа. А коли саме це конвертується в головну мету – примус путіна до миру – через рік, два чи більше, наразі взагалі невідомо. І головне питання в тому – чи буде сам Трамп, відомий своєю нетерплячістю і любов’ю до швидких результатів, готовий чекати весь цей час, твердо стоячи на боці України? Чи зрештою зневіриться й у цьому інструменті? Тому, гадаю, це ще не кінець, і видихати нам усім зарано. Але все ж було б пречудово, якби рудий виявився саме тим, ким його на час виборів малювали українські трампісти – завалив би нас зброєю, а москву – санкціями. Та, на жаль, ми живемо не в казці.