Собко Вадим Миколайович — український письменник, прозаїк і драматург. У 1939 році він закінчив філологічний факультет Київського університету. У роки Другої світової війни брав участь у бойових діях, працював в армійських газетах, під час штурму Берліна був тяжко поранений. Після демобілізації у званні підполковника активно долучився до культурного життя, зокрема очолював правління Добровільного товариства любителів книги УРСР.Літературну діяльність розпочав ще на початку 1930-х років. Його ранні твори представлені поетичними збірками «Погляд вперед» (1932), «Тракторобудні» (1932), «Мій товариш» (1933), поемою «Мікрон» (1934), а також нарисами й оповіданнями, серед яких «Монтажники» (1931) та «Люди риштовань» (1933). Широку популярність письменникові принесла пригодницька трилогія про радянських авіаконструкторів «Зоряні крила» (1937—1950).Окреме місце у творчості письменника посідає роман-трилогія «Шлях зорі» («Кров України», 1943; «Кавказ», 1946; «Вогонь Сталінграду», 1947), присвячена подіям Другої світової війни. У повоєнний період він звертається до тем відбудови, моралі та суспільних змін, що відобразилося у творах «Біле полум'я» (1952), «Звичайне життя» (1957), «Нам спокій тільки сниться» (1959), «Справа прокурора Малахова» (1959), «Матвіївська затока» (1962), а також у п’єсі «Київський зошит» (1964). Окремо варто згадати роман «Стадіон» (1954), у якому порушено проблематику молоді та спорту.Останнім значним твором письменника став роман «Ключ», опублікований у 1978 році.У 1975 році Вадим Миколайович був удостоєний Шевченківської премії за роман «Лихобор».Творчість В. Собка відображає складні історичні процеси ХХ століття крізь призму людських доль, морального вибору й відповідальності. Його тексти поєднують суспільну проблематику з увагою до внутрішнього світу людини 💜