МІЖ ДВОМА СВІТАМИСьогодні в одному невеликому подвір’ї нашого міста я став свідком дивовижної картини. На качелі каталися двоє дітей - трирічна дівчинка і трохи старший за неї хлопчик. Вони обоє раділи, але раділи по-різному.Дівчинка сиділа тихо, трохи посміхалася і майже не рухалася. Вона міцно трималася за ручки й дивилася не навколо, а саме на хлопчика напроти себе, радість якого була особливою та незвичною. Натомість хлопчик майже не помічав дівчинку, а ніби жив у своєму світі. У ньому було щось незвичне - маленькі очі, трохи зайвої ваги і зачіска, ніби він сам себе підстриг. Він закидав голову назад так високо, ніби хотів побачити небо ближче чи навіть полетіти туди. Раптом він простягнув руку вгору, ніби намагаючись торкнутися чогось невидимого і радісно вигукнув. Цей звук чомусь видався мені схожим на крик морської чайки в небі. Хлопчик був дитиною з аутизмом…Мама хлопчика спочатку розгойдувала качелю руками, а коли вони втомилися, то просто сіла між дітьми й почала розгойдувати її вже власною вагою. Мені хотілося хоч на мить зазирнути в її серце, але я не міг. Я не знаю, про що вона думала. Не знаю чи їй було боляче, чи вона вже навчилася радіти таким моментам. Я лише подумав про те, що жінка сиділа не просто між хлопчиком і дівчинкою, її дитиною і чужою, а між двома світами.Проте для цієї маленької дівчинки двох світів не існувало. Швидше за все, вона ще ніколи не чула слова «аутизм», а навіть якби й почула, то навряд чи знала б, що воно означає. Вона бачила хлопчика, з яким у неї так багато спільного - обоє люблять гойдатися, обоє сміються, обоє хочуть, щоб качеля піднімалася вище. Він дивно радів, але її це зовсім не лякало. Для неї він був просто сусідським хлопчиком…Як швидко ми, дорослі, вчимося помічати не те, що нас об’єднує, а те, що нас відрізняє. Іноді ми починаємо оцінювати людей за тим, наскільки вони не схожі на нас і намагаємося уникати їх. Іноді ми починаємо придумувати ярлики, які розділяють і комусь роблять боляче. Іноді, пояснюючи дітям складну реальність життя, ми можемо ненароком навчити їх боятися тих, кого вони ще вчора були готові назвати своїми друзями.Ісус дивився на людей інакше. Там, де всі бачили сліпого, прокаженого, митаря чи грішницю, Він насамперед бачив людину. Не діагноз, не проблему, не ярлик, а людину, створену за образом Божим. Можливо, саме тому діти так легко підходили до Ісуса і, можливо, саме тому Він сказав, що нам самим потрібно бути, як діти. Наприклад, як та дівчинка, яка бачила в хлопчику когось, з ким хотілося кататися на одній качелі.