Я сів вечеряти чаєм з паштетом. Звісно до мене підбігли коти, усього два на цей раз, а не як зазвичай 5-6 голодних морд. Згадуючи, що тамплієри повинні були віддавати жебраками частину свого обіду і що щедрість пізнається в голоді, а не ситості, я нарізав ножем великі шматки паштету і клав котам перед їх носом. Віддав майже половину. Спочатку вони билися, коли їх ситість повернула манери, то вони спокійно їли його в дві морди. Після вечері ліг на своє збите з дощечок ліжко, яке замість подушки мало мою зимову куртку, якийсь маленький матрас радянських часів і мій подертий тонкий спальник, який я брав на позиції по принципу не шкода втрати - певно, і комбат по цьому принципу відправляє нас на позиції. Мої товариші порахували, що котів балувати не можна і взагалі демаскуючий фактор, хоча теж кормили, я по наївності віддав їм половину паштету. Коли ліг почитати книжку на планшеті, який я тягну з собою заради карт, то до мене скочив кіт. В його рухах відчувалась невпевненість, наче він не знав, як ластитися до людини, або давно забув, можливо, чекав, що я одразу його зжену. Він напівзапригнув на мене, залишаючи задні лапи на ліжку, а передні поклав на край моїх грудей, акуратно пазурями перевіряючи мене. Він чекав. Я погладив його, він ластився до моєї руки і вже повністю запригнув мені на груди. Я гладив його і приказував "Дурачок". Він дивився на мене сумно, схилив голову і випустив пазурі наповну, наче намагався утримати цей момент, момент, коли з ним говорять, коли його гладять, коли йому одному дають півбанки паштету. Він чіплявся за цей момент, як людина, яку ніколи не любили, як хлопчик з інтернату, що завжди був одним з, якому належить одна цукерка з усього кульку. На один момент він отримав увесь пакет, на один момент він став тим самим, кому його несуть, він став тим самим... на один момент, потім спригнув, а ми пішли шукати наступну позицію.