Д їде дахом | Деякі речі, доки не прожив щось схоже, лишаються чимось абстрактним і ...

Деякі речі, доки не прожив щось схоже, лишаються чимось абстрактним і незрозумілим. Такі, як війна – у підручниках і художній літературі ти читаєш про це з одним, так би мовити, вайбом, але переживши – сприймаєш інакше. Розумієш якісь написані там речі вже не як суху статистику чи художній прийом. Так у мене і з фактом депортації. Я пам'ятаю момент в березні 22 року, коли встало питання або лишатися вдома і ймовірно потрапити під атаку арти (або взагалі побачити російські війська на вулиці), або зібрати якісь необхідні речі і поїхати з міста у невідомість. Ми з чоловіком і подругами з району в принципі не вагалися – нам реально простіше виявилося вмерти, ніж кидати свої домівки. Навіть думка про це в той момент мене лякала набагато більше, ніж факт, що в кількох сотнях метрів від мого під'їзду знесло півбудинку рос. артилерією, що вже стояла під Вишгородом. І саме тому я тепер по-іншому сприймаю 18 травня. Хоч навіть і близько не уявляю, як це – бути насильно виселеним із своєї хати, яку або будував своїми руками, або жив там від народження поколіннями. Як це – пережити жахливий переїзд, в якому гине половина твоїх рідних. Починати все з нуля, вижити, пам'ятати про дім і повернутися туди через півстоліття. І потім ще й чути від нових "місцевих", що ти тут чужий і навіщо взагалі приперся (я попри свій тодішній малий вік добре пам'ятаю ці розмови в Криму на початку 90-х). Не слід забувати, що за три роки після цієї ганебної депортації також відбулося насильницьке переселення більш ніж 200 тис мешканців західної України, це були родини тих, кого звинуватили у посібництві УПА. Депортація, розселення, відривання від своєї землі, культури, мови – методи радянських людожерів і їхніх російських ідейних нащадків. Тому маємо пам'ятати ці дати і зробити все, аби ніхто ніколи не мав змоги насильно викинути цілі народи в угоду своїм хворим ідеям. 18 травня. День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.