А на вовчій горі назрівав бунт.- Доколє! – гарячкувала зграя. - Він повинен, чуєте, вовки, повинен забезпечувати вдосталь їжі.- Як він взагалі може валяться на скелі, доки ми голодуємо! Вчора я бачив, як старий вовк доїдав половину ніжки. Ви чуєте? Усього половину. Але ж, він усе життя полював і тепер має право. Чуєте, зграя? Право!- Жах якийсь! Ось, пам'ятаю, у моєму дитинстві, їжа була смачнішою. І порівну! Так, так, це важливо, щоб порівну, а не як зараз! І щоб санаторій… І нора безкоштовно… - А в мене взагалі блохи! Дожили! У цього зажравшогося ватажка, факт, блох немає. Чому в мене є блохи? Свербить.- Правильно! Що він собі думає? Затяг нас на брудну гору! Ні, щоб спершу прибрати. Самим тепер тут все облаштовувати чи як? Лапками? Ніііііі, нехай сам працює! На те він і лідер. Повинен!- Має! Повинен! Поділити! Вовчі крики злилися в монотонний гомін. А зверху, зі скелі, на зграю дивиться втомлений ватажок. Лапи гудуть, голова розколюється. Завтра почнеться новий день, і йому треба буде вставати та вести зграю туди, де їжа та вода. Але це вранці. Зараз же, вночі, він може дозволити собі трохи слабкості. Тільки зараз. Коли, високо і недоступно, висить загадковий місяць. Такий круглий та спокусливий. Усього мить, трішечки. Поки бажання все кинути і втекти від них у ніч не налило лапи азартом і не захопило його тіло повністю.- Аууууу! – завив на місяць ватажок. Вовки переглянулися та і замовкли. Виє? Мабуть, щось знає. Мабуть, чаклуноство таке і відсиплють зара йому Боги смаколиків. Їм також потрібно! Тоді і на них звідти, з неба та яскравої жовтої кулі дощем просипляться бажане.- Аууууаааууууааа! - подражая ватажку завила зграя. З неба впали перші краплі.- Ауаааааууууу! Працює! - Зграя в передчутті швидкої халяви била хвостами.- Ну от і все. Полежав, блін. – зітхнув ватажок. Його хвилина слабкості скінчилася. Потрібно вставати, розминати затеклі лапи і вести зграю шукати укриття. Починалася велика злива….***Порошенко сплатив заставу. Дякую.(С) Оксана Кононова