У цьому світі все перевернуто. Тут серйозними вважають втому, напруження й безкінечне "треба". А радість — підозріла. Сміх — легковажний. Наче Бог ближче до нас саме тоді, коли ми похмурі. Але Царство Боже влаштоване інакше. У цій "долині сліз" ми торкаємося небесного саме в тому, що тут знецінюють: у грі, у світлому сміхові, у митях чистої радості. Бо ці речі — не звідси. Вони лише нагадування про дім. Справжня радість - це знак присутності Духа. Там, де Дух — там свобода. А де свобода — там не похмурість, а світло. Радість святих — не емоція, а стан людини, яка вже торкнулася Царства, ще живучи на землі. Те, що тут здається пустощами, там є довершенням довершень. Можливо, саме тому святі так часто виглядають дивними. Вони занадто світлі для нашої похмурої "дорослості". Вони знають те, що ми забули: Бог не створив людину для страждань і втоми Ми звикли думати, що серйозність — це напруження. Але в Царстві Божому серйозність — це радість. Бо радість — не втеча від реальності, а її повнота. Тут вона — короткий перепочинок. А там — радість найсерйозніша справа. Те, що тут здається легковажним, у небі є довершенням. Бо Бог створив людину не для втоми,а для радості — і готує нас до неї всерйоз.