Ми переможемо, бо ми незнищенні. Целакантові — риби-привиди. Їх вважали мертвими. Тими, хто зник разомз динозаврами. З доісторичних книжок і нудних музеїв. А вона просто жила. Глибоко. Тихо. У затінку скель. Не вимерла — відпочивала. Не зникла — навчилась ховатись. І коли її знову побачили — люди були в шоці. Бо ж так не буває. А воно — буває. Це дуже українська історія. Бо нас теж хоронили — і не раз. Казали, що ми зникли. Що нас перемололи імперії, голод, війни, русифікація, розстріли, “новий порядок”, новини з кремля і навіть власна зневіра. А ми — жили. Тихо. Глибоко. У піснях, у шепоті бабусиних молитов, у розмальованих писанках і таємних хрестиках на шиї. Нас не знищили. Просто не бачили. А потім — побачили. І злякались. Ми переможемо. Не тому, що сильніші, не тому, що численніші. А тому, що незнищенні. Бо ми — не проект. Ми — народ. Ми не граємо у війну. Ми захищаємо життя. І наш Бог — живий. І ми будемо жити. Не зважаючи ні на що. З парасолькою, кавою, своєю Церквою, вишиванкою, любов’ю, і — з Перемогою.