Хроніка пікіруючих шахедів.Знов летить у Полтаву.І знов небо стискається в жменю. І знов люди ховають голови в плечі.І знов хочеться сховати дітей у серце,а небо — перекреслити хрестом.Але не встигаєш.Насправді — немає сил.Вже просто немає.Але є щось інше.Є нестримне бажання дякувати Богу.Що світло ще палає — хоч би й свічкою,що місто ще тримається — хоч би й на молитвах.Є бажання пережити наших катів.Побачити, як їхній залізний апокаліпсис зламається об звичайний український двір.Об підвал, де співають псалми.Об МНСника який виносить пораненого.Об хлопця, який несе на руках дитину. Об матір, яка закриває собою сина.Об любов.Є бажання перемогти.Не з ненависті — з правди.Щоби зло було покаране.Щоби пам’ять була збережена.Щоби смерть більше не приходила за дітьми.Хочеться випростатись.Навіть коли трясуться руки.Навіть коли підлога — це не підлога, а пил від ракети.Навіть тоді.І щоби вся наша брудна вата, вся ця сатанинська риторика "мирного русского народа"заткнулась. Назавжди.І в тиші —вперше за довгий час —прозвучало би щось живе."Не нам, Господи, не нам, а Імені Твоєму дай славу." (Псалом 113)Слава — не в тому, що ми не вмираємо.А в тому, що ми залишаємося людьми.Навіть під час війни.Навіть під час пекла.Навіть коли все горить.Полтава стоїть.Україна стоїть.І стоятиме.Бо ми з Тобою, Боже.І Ти — з нами.