Йти не за обіцянками, а за Ним"Що Ти даси мені? Я ж ходжу бездітний"(Бут. 15:2)Так говорить Аврам. Вже після всього. Після жертовників, після походу з Уру Халдейського, після перемоги над чотирма царями, після звільнення Лота, після того, як відмовився від дарів Содому і від усього світу. Після довгих років очікування. Після того, як Бог мовчить. І все, що Аврам має — це обіцянка. Яку він чув не раз, але не бачив її здійснення жодного разу. І от він — Божий друг — нарешті говорить те, що зазвичай ховаємо в глибині віри:"Для чого мені все це? Обіцяне не приходить. Ти кажеш про нагороду — а я живу з порожніми руками. Що Ти даси мені, Господи?"І Бог виводить його з шатра. І показує не сина, а зорі. І знову — слова, не дії. І знову — надія, не виконання. І Аврам вірить. Але вірить уже не в сина. І не в обіцянку. І не в мрію. А в Господа. Вперше сказано:"І він увірував Господу, і це зарахувалося йому в праведність" (Бут. 15:6)Не в обіцянку про сина. Не в себе. Не в шлях. У Господа. Це і є віра. Не довіра до майбутнього. А довіра до Нього. Не очікування винагороди. А присутність у Його слові. Не йти за мрією, навіть найсвятішою. А за Ним. Бо інакше наша віра стає релігією угод."Я молюсь — Ти даєш. Я служу — Ти виконуєш. Я терплю — Ти зобов’язаний."Але Бог — не автомат виконання побожних бажань. Він — Живий. Він — вірний. Він — Господь. І саме тому варто йти за Ним,навіть коли ніч, і особливо коли ніч. Навіть коли не видно жодного плоду, і особливо коли немає жодного плоду. Навіть коли все, що ти маєш — зорі, квіти і Його слово. Бо не обіцянки творять нас новими. А Господь, Який дає Себе — раніше, ніж виконання. І той, хто йде за Ним — народжується вдруге,навіть якщо ще нічого не народив у цьому світі. І той, хто вірить Йому — уже є батьком величезного народу, навіть якщо ще не має жодної дитини.