📖 Почав я читати «Зоряного корсара» Олеся Бердника. І мені подобається. Місцями навіть дуже. Дратує, щоправда, пафос автора, але це не катастрофічно, принаймні зараз.

Посмакуйте фраґмент перших сторінок, класно ж написано:

Я покохав. Сум? Яка дурниця. Песимізм? Гомін розладнаної душі. Ось воно – кохання. Я перечитую попередні сторінки і сміюся. Наші розчарування, вселенська скорбота, печаль – лише пошуки повноти. А повнота – то кохання.

(...)

Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відгомін вулиці. Роздяглася, вибачилася, щось говорила господині, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось.

Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шумувало шампанське. Бачив лише широко відкриті очі – ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша.

Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинства. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто?