Нарешті я домучив цю казкову маячню під назвою «Теплиця» британця Браяна Олдісса. Хоча стривайте: не все кепсько в цій книзі, якщо колись вона отримала премію «Г'юґо» (книжковий «Оскар» за наукову фантастику). Просто мені геть не зайшла. Це не фантастика, яка затягує в круговерть пригод чи цікавих думок. Персонажі тут бліді, позбавлені характерів – такі собі манекени, на яких автор чіпляє власні міркування про те, як Земля доживає до свого кінця. Жодної кульмінації! Натяки на конфлікти чи напругу моментально гаснуть, як сірник у вітряну погоду. Фантазія в Олдісса ого-го! Понавидумував усіляких істот, аж важко второпати, що з того всього люди, тварини, рослини або ж якісь там ельфи. А ближче до фінішу втулив якогось пророка-дельфіна. Словом, кашамалаша ще та! Це незбагненне багатоістоття безперестанку мандрує бознакуди, опиняючись, зрештою, у космічному безмежжі – ну бо Землі гаплик, тож треба давати з неї драла. Окей 🤪

Утім, дещо в цій книзі мені сподобалося. Та про це розповім у наступному дописі.