Fuente
🎭🍷ОТАКОЇ, АНДРІЙКУ! 🍷🎭 | Це мала бути історія про те, як я боявся читати Луї-Фердінана Селіна. ...
107 Vistas/Alcance
2026-09-04 18:05
Mensaje №1569
Це мала бути історія про те, як я боявся читати Луї-Фердінана Селіна. Селін справді страшний, але у тому, про що пише. Про абсурдність війни, страх і постійне очікування смерті. Головний герой «Подорожі на край ночі» опиняється у вирі Першої світової, молодий-зелений він вірить у гучні слова про честь, патріотизм і героїзм. А тепер усі гуртом крикніть, щоб аж луна покотилась: „Хай живе батьківщина № 1!“ Нехай вас чують іздалеку. А хто найгучніше кричатиме, дістане медаль і цукерочку від Ісуса.
Віра у високу місію помирає щойно Бардамю стикається з безжальними і тупими вказівками вищих чинів, для яких людське життя на фронті нічого не важить. Солдатики, вас невдовзі забудуть… Будьте шляхетні й чимшвидше гиньте…
На війні нема місця романтиці чи красивим подвигам — є бруд, виснаження, паніка і тягуче відчуття неминучості. Завтра — це дуже далеко, воно не мало для них жодної ваги. По суті, нам усім ішлося тільки про те, щоб прожити ще одну годину. Однісінька година, прожита в світі, де все веде до смерти, — це вже неабищо.
Особливо вражає голос Бардамю, який по суті є прототипом самого автора. Хлопець не приховує свого страху і не вірить у патріотизм. Він цинічний, але за його іронією відчувається дуже проста річ — бажання вижити. Хіба людина не має права на свою думку про власну смерть?
Початок «Подорожі» за відчуттями нагадав мені «Пастку 22» Джозефа Геллера. Там теж людина потрапляє в систему, яка працює за власними абсурдними правилами, і поступово розуміє, наскільки мало від неї самої залежить. Є це відчуття замкненості, безглуздя ситуації та постійного намагання просто вижити, залишившись людиною. Але без іронії, лише жорстока реальність. Коні щасливіші за нас, дарма що вони, як і ми, теж стають жертвами війни: від них ніхто не вимагає присягати, вдавати, ніби віриш у війну. Коні — які ж вони нещасні й вільні! Це суче патріотичне завзяття існує, на жаль, тільки для людей!
Я не знаю, якими будуть наступні частини «Подорожі», але перша мене приємно здивувала. Вона жорстока, абсурдна і до болю актуальна. Ніколи б не подумав, що експеримент з «Покаранням книжкою» може виявитись настільки захопливим. Схоже, Отакої, Андрійку! десь прорахувався 😂
Віра у високу місію помирає щойно Бардамю стикається з безжальними і тупими вказівками вищих чинів, для яких людське життя на фронті нічого не важить. Солдатики, вас невдовзі забудуть… Будьте шляхетні й чимшвидше гиньте…
На війні нема місця романтиці чи красивим подвигам — є бруд, виснаження, паніка і тягуче відчуття неминучості. Завтра — це дуже далеко, воно не мало для них жодної ваги. По суті, нам усім ішлося тільки про те, щоб прожити ще одну годину. Однісінька година, прожита в світі, де все веде до смерти, — це вже неабищо.
Особливо вражає голос Бардамю, який по суті є прототипом самого автора. Хлопець не приховує свого страху і не вірить у патріотизм. Він цинічний, але за його іронією відчувається дуже проста річ — бажання вижити. Хіба людина не має права на свою думку про власну смерть?
Початок «Подорожі» за відчуттями нагадав мені «Пастку 22» Джозефа Геллера. Там теж людина потрапляє в систему, яка працює за власними абсурдними правилами, і поступово розуміє, наскільки мало від неї самої залежить. Є це відчуття замкненості, безглуздя ситуації та постійного намагання просто вижити, залишившись людиною. Але без іронії, лише жорстока реальність. Коні щасливіші за нас, дарма що вони, як і ми, теж стають жертвами війни: від них ніхто не вимагає присягати, вдавати, ніби віриш у війну. Коні — які ж вони нещасні й вільні! Це суче патріотичне завзяття існує, на жаль, тільки для людей!
Я не знаю, якими будуть наступні частини «Подорожі», але перша мене приємно здивувала. Вона жорстока, абсурдна і до болю актуальна. Ніколи б не подумав, що експеримент з «Покаранням книжкою» може виявитись настільки захопливим. Схоже, Отакої, Андрійку! десь прорахувався 😂