1960-1970-ті роки, Ірина Жиленко у книзі «Homo Feriens» згадує друзів-шістдесятників:📝 Учора була у Ліни. Воістину, в цій жінці сидить демон (чи янгол?) поезії. Я виходжу од неї завжди ущасливлена. Німб маскується під її буйне золоте волосся. (...) Довкола неї витає аромат талановитості. Адже якщо в мені поет захований глибоко і назовні нікому не помітний, то Ліна Костенко завжди поетеса – і в поезії своїй, і в зовнішності, в погляді, в манері розмовляти, в способі життя, навіть у тому, як вона лицює спідничку. Вона – ніби в хмарині таланту, як левиця-аристократка в парфумах.📝 «Ти маєш рацію, – сказав Григір (Тютюнник), – я теж сумний і злий у київському оточенні і бадьорий серед простих людей». Господи, хіба я цього не знаю? Григір добрий і веселий, коли пише, коли мандрує і розмовляє з людьми. Але у Спілці письменників я майже ніколи не бачила його веселим і... тверезим. 📸 На фото (зліва направо): Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Борис Олійник.