О четвертій думав піти в зал, але ж кажу, лінивий день, віддав перевагу читанню. Коли вийшли на вечерю, о шостій десять, стояла вже глупа ніч. Не знаю, чи слід було переводити годинник: світає то раніше, але ж ночіє як скоро… З чіпка хтось із хлопців повернувся під вечерю о шостій, а хтось і досі там (зараз уже за сьому)… Привезли снікерси та сочники, буде на ранок до кави. Днем задоволений. Іноді добре так просто полежати. А взагалі, відколи я тут, мене покинуло осоружне питання «для чого я тут?» і «нащо я це роблю?». Жодного разу я не спитав себе це. Все гранично просто: я тут, щоб могти йти далі. Іти далі мені треба, бо зараз війна. Ці питання переслідували мене всюди в цивільному житті, зараз ці фурії щезли, отже я там, де треба. Я колись писав, що свобода обтяжує наявністю вибору і необхідністю робити його самостійно. Починаючи день, я сам вирішував що мені робити, куди піти, чому присвятити час. Я сам надавав речам сенс, і, як мені здавалось, часто це було штучно. Часто я не знав, що робити з днем, як його проводити, куди себе дівати, тож обирав, що я робити вмію: читати й навчатись. Тоді поставало питання сенсу цього навчання. Як воно допомагає у цій війні. І тут було провалля. В армії я не думаю, що робити, до нас доводять. Це далеко простіше. Поле мого думання обмежується клаптиками вільного часу, що лишаються мені після всіх розпоряджень і наказів. Я не думаю, який внесок роблю для перемоги, бо знаю, що це обовʼязковий етап, який потрібно пройти. А крім цього всього, подивіться, скільки вражень дає мені час, проведений тут! Бувайте здорові.