#щоденник

21. VIII
«Шамрай загинув». Так написав мені ввечері Дімас. Секунду я намацував у памʼяті, хто ж то Шамрай, а тоді пригадав. «Невже загинув?! — сказав подумки. — Він же ж, наче, знайшов себе…»

Денис його звали. Ми познайомились на БЗВП минулої осені. Молодий хлопець, великої, але не тлустої статури, у рухах трохи вайлуватий, з щільною щетиною та довгим волоссям. Він носив окуляри і мав вигляд гуманітарія (в армії це рідкість). Закінчив історичний в Каразіна. Знав щось з історії Риму, тож його здивувало, коли я читав латиною Ціцерона.

Він був із Харкова, бусифікований. Завше тримався осторонь і складав враження неоковирного очкарика, який ніяк не міг збагнути, що він опинився в армії. Якщо є люди нестворені для війни, він був наочним прикладом такої. Зброя, армійський тон і жарт був йому чужий, тупий і безглуздий. Вираз «людина тонкої душевної організації», загалом, йому пасував, хоч я б не сказав, що він був інтелектуалом (знавцем історії, наприклад). Він радше знав багато фактів з різних галузей. Не знаючи добре англійської, міг «блеснуть» якимсь рідковживаним словом французького походження; не знав іспанської, але вмів рахувати до десяти і знав правила формування абревіатур. Не можу нічого сказати про його знання історії. Гадаю, вони були обширні, але досить поверхневі. Він знав імена, але хитався в тому, що за ними стояло. Втім, будь-яке вивчення починається саме з накопичення імен.

Ми познайомились із ним майже одразу, хоч і не були в одному взводі. Серед загальної маси простих роботяг, далеких від війни, але обʼєднаних нею, хлопець з університетською освітою все таки виділяється. Крім того його вирізняв якийсь неприродній спокій, схожий більше на приреченість і відчай. Складалося враження, що теперішнє становище зламало його. Він не проявляв ні ініціативи, ні ентузіазму, немов і досі не вірив, що армія та зброя — його нова дійсність.

На навчанні, будучи в різних взводах, ми пересікалися нечасто. Пізніше я дізнався, що він теж іде в Хартію. Це ані зблизило нас, ані віддалило. У мене було своє коло спілкування, у нього, вочевидь своє.

Я особливо не памʼятаю його на хартійському кмб, куди нас одразу повезли після бзвп. Памʼятаю лиш, як після розподілу, — як бусифікований, він попав у піхоту, — я з товаришем переглянувся і сказав, хоч би з ним усе було добре, бо такі, здається, йдуть першими.

Втім сталося не так. Навесні, вже в секторі, я зустрів його на Новій Пошті, типовому місці зустрічі військових. Він був такий же тихий у поведінці, але усміхався. Спитав, як він. «Добре, — відказав, — з позицій». — «У тебе все ок?» — «Так, усе чудово». Це було щиро. Від спільних знайомих теж чув, що в нього все ок: нормальні побратими, ходить на позиції, дорікань немає. Я вже почав думати, що хлопець знайшов себе, і був радий за нього. Коли пише Дімас: «Шамрай 200». По позиції прилетіло. І нема Денчика…