Оповідачка | Вчора я дивилася, як мій десятирічний син плаче від програшу «Арсеналу...

Вчора я дивилася, як мій десятирічний син плаче від програшу «Арсеналу» у фіналі Ліги чемпіонів. Дивилася і… була щаслива.Бо Лука знайшов свою пристрасть. Він віддав все своє серце футболу і відчуває біль та радість, які можна відчути тільки коли любиш по-справжньому. Він грає, він вболіває, він марить матчами та чемпіонатами. І якщо не зловити вчасно, то і заснути може у футбольній формі.В свої 10 я так само захворіла на книжки. Читала зранку до ночі — під ковдрою, в метро, на перервах, на уроках, на ходу, чим здобула немало синців та гуль. На будь-якому святі я чекала моменту, коли можна буде втекти назад у світи, де Шерлок от-от спіймає підступного вбивцю, Консуело знайде любов, а Гекльберрі Фін знову сяде на свій плот, щоб плисти Міссісіпі.Я прожила сотні життів разом із героями книжок. А потім почала жити своє. Але вони, мої друзі дитинства, назавжди поруч.Вчора я дивилася на свого сина і думала: знайти щ о с ь, від чого серце прискорюється, — футбол це буде, бокс, вишивка, танці чи спів, Формула-1 чи формула ідеального вишневого пирога, — щастя. Додаткове джерело енергії, безкінечних розмов про щ о с ь з кожним, хто готовий слухати, думок та мрій.Чи відчуваєте ви щось подібне? Чи є щось, що захоплює ваше єство, ваша схованка, в яку можна пірнути під час великої війни?Лукася, якщо ти читаєш зараз ці рядки, я хочу, щоб ти знав: я дуже пишаюся тобою, синок. У кожної поразки завжди є «рік потому». І в тебе, і в «Арсеналу» попереду ще дуже багато ігор.А тепер віддай телефон татові й іди пограй у футбол.