Однокласники 17-річного хлопця, які разом з вчителькою стоять біля зруйнованого будинку і годинами чекають, коли знайдуть їхнього друга, рятувальник, який промовляє до молодої жінки, заблокованої завалами: “Яночка, потерпи, будь ласка, сонечко», голосне питання до гори руїн "є тут хто" і дуже тиха відповідь: "так, є" — кожне це відео розриває серце на шматки. Я спала дві години. В багажнику машини. Очі не бачать, вуха не чують. Енергії нуль. Але ж треба якось зібрати себе. Виходжу на вулицю і зустрічаю літню пані, яку вночі бачила і на паркінгу. Дуже втомленою, ледь сидячою. А зараз — іде вбрана, із зачіскою, з брошкою на светрі і помадою на вустах. Я кажу: божемій, де ви взяли сили, щоб так виглядати? Вона посміхається: я таким чином роблю дві речі. Собі нагадую, що жива. Росіянам відповідаю: пішли на хрін, вилупки. Ой, пробачте, я взагалі-то ніколи не вживаю лайку. Повірте, — кажу я. — Це взагалі не лайка. І ми ідемо жити життя. Українське життя. З ракетами, завалами, коротким сном, червоною помадою, брошками та підборами, зустрічами та обіймами. Київським дощем, як от-от прийде. Вмиє нас і наші рани. Я нагадую собі — я жива. І кажу нашим ворогам: ідітьвинахуй.