Чотири роки очікування позаду.

Сьогодні — наш перший ранок разом після демобілізації.

А напередодні я раптом задумалася:

як я витримала ці чотири роки?

І зрозуміла одну дуже важливу річ.

Я чекала чоловіка.
Сумувала. Хвилювалася.
Були різні дні й різні емоції.

Але я не поставила своє життя на паузу.

Не сказала собі:
«Ось він повернеться — тоді й почну жити».

Я продовжувала бути не лише дружиною, яка чекає.

Я була мамою.
Бабусею.
Жінкою.
Фахівчинею.
Подругою.
Людиною зі своїми бажаннями, планами та інтересами.

Я працювала.
Навчалася.
Розвивалася.
Зустрічалася з близькими.
Радувала себе.
Дозволяла собі хороші моменти навіть тоді, коли поруч не було чоловіка.

І зараз розумію:

саме це допомогло мені пройти ці чотири роки й не загубити себе в очікуванні.

Любити — не означає перестати жити, поки коханої людини немає поруч.

Чекати — не означає відкласти себе.

Можна дуже чекати людину — і водночас продовжувати обирати життя.

І сьогодні починається вже інший етап.

Ми знову вчимося бути поруч не на кілька днів.

Не між розлуками.

А просто — разом.

І, мабуть, найбільше я вдячна собі за те, що всі ці роки чекала на чоловіка, але не чекала дозволу жити.