Продуктивно використовую свою невеличку відпустку — переграю сама в Expedition 33, і після другого разу можу точно сказати, що, мабуть, жодна історія ще не викликала в мене стільки емоцій, роздумів і рефлексій. Грати вперше — це абсолютно унікальний досвід, але грати вдруге було ще цікавіше, знаючи основні нюанси й маючи змогу ставити собі питання: чому я сприймаю це так? Чому погоджуюся з цим персонажем, а з цим ні? Єдиною іншою такою історією, яку було цікавіше сприймати вдруге, для мене став «Полонений принц», та в Експедиції все-таки набагато глибше значення. Не можу говорити про свої висновки без величезних спойлерів, тому не відкривайте їх, якщо хочете грати. Серйозно. Для мене гра в першу чергу про те, що ми вважаємо реальним, а що ні, і чи «вигадані» персонажі заслуговують на життя. Та ще це гра про горе й про те, що немає правильного способу його проживати (а коментатори люблять про це сратися). Дуже багато тепер думаю про своє ставлення до усіх вигаданих світів, у які поринаю і в яких ховаюся. Я була дуже близька до того, щоб вибрати кінцівку Версо (в основному через Ренуара), але все-таки відчула, що це буде наче зрада самої себе — от як все серйозно у мене з цією грою. Тому я вдруге обрала Маель, а тепер іду бігати локаціями, битися, дозбирувати трофеї і багато думати. А якщо ви під цією хмарою спойлерів і розмитих речень думаєте, чи треба вам воно, повірте — треба. It’s that good.І ледь не забула: якщо ви грали, дуже раджу інтервʼю зі сценаристкою (райтеркою?) гри і загалом цей канал.