У фашистському образі життя людина, усвідомивши нарешті свою відповідальність перед ближніми, перетворить уявлення про братство всіх людей на факт, бачення нерозривного зв'язку, яке робить їх долі єдиною взаємопов'язаною метою, в реальність. У фашистському образі життя немає місця соціальній системі, яка дає кільком привілейованим особам право розпоряджатися життями ста мільйонів або більше своїх побратимів; бо соціальна система, яка приховує за кричущими атрибутами зовнішні демократичні політичні форми найогиднішу форму економічного рабства, яку коли-небудь зазнавали маси, і яка, засуджуючи, таким чином, політичну тиранію, намагається нав'язати народу найгіршу тиранію з усіх: позбавити його права на самовираження, права на працю, права на хліб. У фашистському образі життя немає місця тому типу культури, який є лише інтелектуальною суперечкою еліти: справжня культура для фашизму-це спонтанний розквіт духу всередині, коли весь народ збуджується життєдайним закликом до вищого життя, до життя обов'язку, самопожертви і героїзму. У фашистському образі життя немає місця тому типу цивілізації, який підірвав основи всього людського прогресу-тому, що вимагало вічності, щоб вивести з хаосу жорстокості і дикості і залишиться вищим досягненням людини, а саме тим інститутом, який називають Церквою, сім'єю і державою. У фашистському образі життя немає релігії поза Церквою, немає любові поза сім'єю, немає свободи поза державою. Реалізація такого образу життя вимагає, щоб людина знову стала віруючою в реальність невидимого, вимагає, щоб вона знову прийняла смиренне ставлення до нерозгаданих таємниць життя і смерті, народження і творіння, вимагає, щоб вона знову відчула силу великих сил духу.—Маріо Пальмієрі.