Куди зникають ті, кого ми любили?Рано чи пізно вони полишають нас і здається, ніби приплив стирає їхні сліди на піску.Так дивно. Як можна змусити зникнути цілу людину, цей маленький всесвіт?Як можна враз анулювати все, що вона намріяла, нажила, надумала?Але ось ще хвилину тому тут був її відбиток, а вже через мить - гладенька поверхня. І ніби нічого не було. Ніколи.Люди, яких ми любили, не йдуть безслідно.Вони залишаються в нас. Осідають. Осідають своїм сміхом, звичками, дивацтвами.Як земля вбирає пролиту на неї воду, ми вбираємо їх.Пам'ятаємо про них якісь дивні дрібниці: ходу, характерні слівця, те, як вони смішно загрібали пісок ногою або кумедно морщили ніс, коли чхали. Ми пам'ятаємо тепло рук і шорсткість долоні. Розкотистий сміх, стрімку ходу, веснянки на лівій щоці, першу сивину.Минають роки. Порожніють вулиці. Ми змінюємо міста на нові. У наших валіз і душ обшарпуються кути, але ні-ні та і продзеленчить сигнал велосипеда хлопченяти, яке так і не стало дядьком, або в натовпі промайне "знайома" фігура, хтось вигукне те саме ім'я, а ти здригнешся і зрозумієш: вони як і раніше з тобою, люди, яких ти любив.Вони йдуть, багато так і не дізнавшись, що зробили для тебе, для твого життя. А ти згадуєш їх нескінченно. Ніякі не знакові події. Нічого видатного.Дурниці, безглузді моменти, нісенітниці.Як разом смажили картоплю. Вибирали сукні. Плакали один у одного на плечі. Мовчки дихали в трубку. Різне.Але таке цінне, що відлунює десь глибоко у душі. І тому нескінченне.Вони осідають, осідають.А ми носимо їх усередині себе. Колихаємо, пестимо, оберігаємо, примушуємо жити далі, тривати, адже не можна просто так узяти і змусити зникнути цілу людинуЛюдину, яку ми любили, і яка, навіть якщо трохи, але все-таки - любила нас.©Дарина Ісаченко