24 лютого 2022 року. Пʼята година ранку. Я прокидаюсь від реву винищувача над будинком і канонади роботи ППО. Заспана Марина дивиться мені прямо в очі. Її погляд – шалена суміш гніву і холоднокровності. — Почалось, – говорю. – Мені треба працювати. *** Ми з Бірюковим дістались Банкової менше ніж за годину. Дороги в Київ були порожні, а я вправно навчився керувати БТРом за ці роки. Дороги з Києва – переповнені кортежами. — Щури тікають з кораблю, – підмічає Бірюков. Насуплююсь. *** Фігляра ми знайшли біля входу в таємні бункери, звідки тунелі простягались дорогою життя на Закарпаття. Він був у зеленій піжамі, переляканий, трясся. Беру його за шкірки. Притискаю до стіни. — Ти залишаєшся тут. Тексти промов на столі в кабінеті. Записуєш відосіки два рази на день і більше не висовуєшся. Я зрозуміло пояснив? Фігляр киває. Я не лишаю йому вибору. — Молодець, – відпускаю клоуна, хлопаю по плечу. – А тепер дорослі йдуть працювати. Валерій Залужний чекав мене в Генштабі. Починалась війна за Незалежність. Порошенко. Спогади. 2022-2024.